«Боже, яка краса! І я тут навчатимусь», – подумала Катерина Ліпка, коли приїхала подавати документи для вступу в наш університет. Нині вона вже студентка п’ятого курсу фармацевтичного факультету. Успішно навчається, представляє студентське товариство у вченій раді факультету, належить до Української фармацевтичної студентської асоціації та ще й бере активну участь у творчому колективі ТНМУ.
– Катерино, ви – активна учасниця творчого колективу нашого університету. Коли до нього приєдналися?
– Приєдналася до творчого колективу ще на першому курсі. Але тоді через сімейні обставини, на жаль, не могла брати активну участь у ньому. Вже коли після третього курсу склала «Крок», відновилася фізично та емоційно після всього пережитого (усміхається), вирішила знову себе спробувати у творчості, за якою сумувала. Пройшла кастинг торік у вересні й мене вдруге приєднали до творчого колективу університету.
– Які ваші напрями у творчому колективі?
– Переважно спів.
– Коли ж проявилася ваші творчі нахили?
– Ще у школі. Маю дві старші двоюрідні сестри, які дуже гарно співають. Завдяки тому, що вони завжди десь виступали, а я була з ними, то й мене поступово почали залучати до шкільних концертів, до участі в конкурсах. Згодом мене помітила вчителька музичної школи Ірина Юріївна Кравченко, запросила в клас бандури. Там я провчилася вісім років, хоча, зізнаюся, колись дуже мріяла грати на скрипці. Та оскільки класу скрипки у нас не було, то вирішила все ж скористатися запрошенням і навчитися грати на бандурі. Це був для мене період водночас і складний, і захопливий. Адже коли досягала певної вершини, завжди після того відчувала якусь бентегу: бо хотілося більшого – а мені все не вдавалося того досягнути. Але моя вчителька дуже мене підтримувала. Вона також і дала всі навички співу, які маю зараз. Відкривала мене цілком з іншого боку, за що я їй дуже вдячна.
– До організації яких творчих проєктів у ТНМУ найбільше доклалися?
– Торік восени ми виступали в психоневрологічній лікарні перед військовими. Були також такі концерти в нашому адмінкорпусі в підтримку військових. Ще брала участь у концерті до Дня Св. Валентина. Зібралося нас четверо дівчат і ми вирішили, що можемо заспівати під акомпанемент гітари. Це, зізнаюся, давно була моя мрія – виступати під гітару. А тут ще з такими класними дівчатами! У нас вдався чудовий квартет. Я досі, буває, переглядаю відео, цей виступ мені зігріває душу.
– Не планували продовжувати співати в такому складі?
– На жаль, студент, який грав на гітарі, вже закінчив університет, він випускник медичного факультету. Але ми спілкувалися з дівчатами та вирішили, що заспіваємо-таки ще разом.
– До яких напрямів позанавчальної діяльності ще долучаєтеся?
– Долучаюся до волонтерства, але вже в рідному селі, а не в університеті. Бо навчаючись на четвертому курсі, я працювала. Плюс – творчий колектив і навчання. А ще я – генеральний секретар UPSA (Українська фармацевтична студентська асоціація). Тож якщо мовити про волонтерство, то разом з командою цієї організації ми активно допомагали студентам-медикам, які є внутрішньо переміщеними особами, – як морально, так і спрямовували кошти на їхні потреби.
– Ви входите також до складу вченої ради фармацевтичного факультету?
– Так. У вченій раді, крім мене, ще є дві студентки. Які наші функції? Ми першими дізнаємося про важливі рішення на факультеті та доносимо їх до студентського середовища. Сприяємо й зворотному зв’язку студентства з деканатом.
– Як вистачає на все часу?
– Ще з дитинства я так звикла: чим менше в мене вільного часу – тим більше всього встигаю. У мене була робота, навчання, творчість. До третьої години перебуваю в університеті, потім до дев’ятої вечора – на роботі, після цього вже маю час для себе. Бувало, що поверталася дуже втомлена, а треба й до занять підготуватися. Тому старалася щось підучити й на роботі в аптеці, коли не було людей, особливо у вихідні, в неділю. Завдяки такій завантаженості не мала часу міркувати про речі, які б мене відволікали.
– Який досвід вам дала праця в аптеці?
– Я працювала пів року фармацевтом в аптеці «Подорожник». Звільнилася через стан здоров’я. Втім, навіть цих шість місяців праці дуже багато дали в розвитку мене як фахівчині. Дізналася про нові препарати, нові фармкомпанії, що мають попит на фармацевтичному ринку, побачила, як на практиці працює менеджмент і маркетинг, зокрема розміщення препаратів на стелажах, їх викладки щомісяця. Це насправді допомогло мені краще заглибитися в розвиток аптечних мереж в Україні й водночас зрозуміти, що своє професійне майбутнє я все ж більше пов’язую з промисловою фармацією.
– Власне , чому саме фармацію ви обрали за фах? І звідки ви родом, до слова?
– Я народилася на Житомирщині у селі Білокоровичі. У сім’ї я – єдина дитина, та, на щастя, маю двоюрідних сестер, які майже все дитинство брали мене всюди із собою. Моя мама сміялася, що старша сестра, з якою в мене сім років різниці у віці, також доклалася до мого виховання.
Моя мама Лариса Іванівна – вчителька біології. Так склалося, що старша двоюрідна сестра Тетяна подалася вчитися у Тернопіль на лікувальну справу. Середня Людмила – медсестра, в Києві навчалася. І от ми, бувало, жартували, що в нас лікарка та медсестра вже є, ще треба фармацевта й можемо відкривати свою клініку. Ось якось так жартома і вийшло, що я обрала фармацію (усміхається).
Пригадую, ще навчаючись на першому курсі, особливо й не розуміла, що від мене хочуть. Та з кожним роком все більше дізнаюся про фармацію – і дедалі більше залюблююся у свою професію. Дуже задоволена, що прийшла вчитися саме сюди.
– Чому вирішили навчатися в ТНМУ?
– Завдяки старшій сестрі, яка дуже ретельно обирала медичний університет для вступу. Попередньо Тетяна побувала в кожному з них. Подорожуючи містами, відзначала для себе, де їй, окрім вишу, найбільше імпонують місцевість, люди, архітектура. Одеса й Київ видалися для неї надто великими, тож вирішила, що в Тернополі їй буде значно затишніше. Так і сталося. А найважливіше, порівнюючи згодом власні здобутки зі знаннями знайомих, які навчалися в інших містах, переконалася, що й рівень освіти у Тернопільському медичному університеті дуже високий. Тому й заохочувала мене, щоб я вступала на фармацевтичний факультет саме у Тернополі. Я вирішила, що не буду вибирати вже іншого вишу.
– Чим вам найбільше запам’ятався перший семестр? Чи пригадуєте найперше враження від нашого університету?
– Найперше враження – від вигляду морфологічного корпусу, коли ми подавали документи. То для мене була така розкішна будівля! І пам’ятник Іванові Горбачевському поруч. Пригадую свої думки тієї миті: «Боже, яка краса! І я тут навчатимусь!». Я була в захопленні!
Але, на жаль, мій перший семестр минув у дистанційному режимі. Навіть у таких умовах викладачі намагалися доносити нам якомога більше. Наприклад, з хімії нам було досить складно, адже ми не могли бачити ті чи інші реакції на власні очі. Тож наша викладачка Анна Євгенівна Демид шукала відповідні відео, сама демонструвала нам на камеру певні реакції, пояснювала, як лише могла, аби ми це все зрозуміли.
– За весь період навчання жодного разу не пошкодували, що вступили саме у ТНМУ?
– Щойно настає сесія, відчуваю, що то вже наче кінець життя (сміється), адже маю все інтенсивно повторювати, вчити, а так хочеться відпочити. Просто в такі моменти іноді не вистачає моральних сил і мимоволі з’являється думка, що так, шкодую. Та заходить викладач, який оголошує, що вся група склала іспит – і це неймовірна мить щастя, яка відразу ж допомагає відновитися. Важливо, щоб саме всі склали екзамени, тоді ми всією групою можемо піти в парк, відпочити разом. І це насправді дуже заряджає енергією, долає сили та позитиву.
– За що ви вдячні нашому університету?
– Вдячна за друзів, за нашу групу – це дівчата, які дуже підтримують, допомагають і надихають. І звичайно, вдячна за знання, які нам тут надають. Спілкуючись зі студентами інших медичних вишів, я можу тепер сама, як колись сестра, запевнити, що в ТНМУ рівень справді вищий. За це я дуже вдячна всім нашим викладачам.
– Як вплинула на ваше повсякденне життя повномасштабна війна?
– Війна дуже вплинула. Доводиться постійно перебувати у стані невизначеності, дуже хвилюватися за майбутнє. Складно ще й тому, що моє рідне село неподалік кордону з Білоруссю, де то нагромаджують кількісно військо, то відводять. Тож завжди хвилююся, щоб усе було добре. Особливо тривожним був для мене зимовий період 2022-2023 років, коли тривав блекаут. Через відсутність зв’язку зателефонувати до родини було дуже складно. І ось сиджу, постійно читаю ті новини, переживаю й, нарешті, видихаю, коли знову вдається вийти на зв’язок.
– Що допомагає вам, попри все, зберігати психічну врівноваженість?
– Маю маленького племінника, сина старшої сестри, якому невдовзі виповниться два рочки. Це такий промінчик у нашій родині. Завжди, коли почуваюся «на межі», коли енергії не вистачає, то я знаю, що приїду додому, де є Богданчик. Коли з ним побачуся, проведу час, то відчуваю себе щасливою. Звичайно, й уся сім’я також додає сил. Коли я на навчанні, то маю часті телефонні розмови з мамою та сестрами. Підтримують й друзі, зокрема, найкраща подруга Віталія, моя одногрупниця. Вона завжди примчить мені на допомогу та підніме настрій.
– Що чи хто є компасом для вас у житті?
– Це моя сім’я, мої найдорожчі люди. Звіряю свій напрямок у житті, орієнтуючись на них. Вони завжди піклуються про мене, я ж стараюся піклуватися про них. Ми один за одного горою – й це дуже круто.
– Що з власного досвіду можете порадити молодшим колегам, які лише розпочинають студентський шлях?
– Найголовніша порада: аби вони насолоджувалися своїм студентським життям і намагалися втримати в пам’яті всі найкращі моменти цього періоду. Згодом вони дуже зігріватимуть душу та даватимуть натхнення йти далі.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
Світлина з особистого архіву Катерини ЛІПКИ