Я вивчив у таборах ази медицини, працював бездипломним фельдшером і допомагав своїм побратимам.
Я народився 21 травня 1921 року у с. Чорний Ліс на Збаражчині в родині селян. Мої родичі по батьківській та материнській родині брали участь у визвольній війні 1918-21 роках. Мій дідуньо по-батьківській родині Максим Олещук 1909 року купив у Чорному Лісі поле та ліс і переїхав з дітьми із села Залужжя у новозасноване село Чорний Ліс. У дідуня Максима та бабуні Марії було одинадцятеро дітей – шість хлопців і п’ять дівчат. Політичні та громадські події перед початком Другої світової війни відбувалися дуже часто й вони впливали на мою національну свідомість.
1935 року в нашому селі освячували новозбудовану греко-католицьку церкву. Багато священників, інтелігенції, вірян, а молоді хлопці з нашого села одягалися в козацькі строї на конях супроводжували єпископа Будку, який освячував церкву. Біля церкви на відкритих лотках продавали багато цукерків, випічок і забавок для дітей.
Улітку 1936 року пройшов виховання у с. Черняхівці (родина моєї мами) в приватному українському дитячому садочку. Нам читали казки, оповідання, ми вчили вірші й пісні, ставили дитячі вистави та танцювали. Утримував садочок сільський осередок товариства «Просвіта».
У березні 1939 року була проголошена Карпатська Україна. Вона з перших днів вела війну з угорцями. У мого дядька Марка по сусідству було примітивне саморобне радіо, біля якого збиралися сусіди, слухали передачі, також велися між нами політичні дискусії.
У вересні 1939 року в наше село прийшла червона армія. Солдати виглядали дуже вбого – кирзові чоботи, обмотки до колін на голові шапки-будьонівки, карабіни на тканинних поясах. Більшовики широко розрекламували возз’єднання всіх українських земель і назвали цей акт «Золотим вереснем». 26 жовтня у Львові відбулися так звані народні збори мешканців Західної України про встановлення радянської влади та входження її до складу УРСР.
Радянська влада заборонила всі легальні партії, громадські та господарські організації, були закриті всі видавництва, в тому числі газети й журнали. Розпочалися масові репресії проти інтелігенції, науковців, священників і свідомих селян. Відбулися масові депортації цілих сімей у Сибір та Казахстан. Перед приходом фашистів масові розстріли та мордування відбулися в усіх районах області, де були від-діли НКВД. Загалом за 20 місяців більшовицької окупації на заході України було репресовано 10 відсотків населення. Тому початок німецько-більшовицької війни у червні 1941 року західні українці сприйняли з радістю, що буде полегшення для народу.
З приходом нацистів багато членів підпільної ОУН легалізувалися. В нашому селі, на спортивному майданчику молодь села вишколювалася, в нас було 12 карабінів і відбувався військовий вишкіл, також молодь марширувала вулицями, співала козацькі та стрілецькі пісні.
30 червня 1941 року Національні Збори ОУН(б) у Львові проголосили Акт відновлення Української держави. Оунівці квапилися поставити німців перед доконаним фактом, бо полі-тика гітлерівців щодо України не була відомою. Ввечері того дня Ярослав Стецько через радіостанцію передав світовим медіа про волю українського народу. Після цього в усіх районах Галичини, а також на сході України похідні групи проголошували незалежність України. Це була велика подія єднання українців Галичини та Наддніпрянської України. Десь на початку липня мешканці с. Чорний Ліс брали участь у проголошенні української незалежності в Збаражі. захід відбувся на майдані перед будинком «Сокола», мені тоді було 10 років.
Німецька адміністрація негативно поставилася до відновлення української держави. Уже в липні арештували голову Тимчасового правління Ярослава Стецька та Степана Бандеру – їм пропонували відкликати Акт Незалежності. Наші герої відмовилися й їх посадили в концентраційний табір.
Нацисти обкладали селян великими контингентами збіжжя, забирали у селян худобу, майже два мільйони молодих хлопців і дівчат вивезли на примусові роботи до Німеччини, змушували їх працювати на важких роботах. Щоб ізолювати Галичину від решти земель України, Німеччина 1941 року прилучає Галичину до генерал-губернаторства Польщі. На східній Україні та західній Волині створили райхскомісаріат. Німецькі спецслужби розпочали репресії проти тимчасового правління, вибраного у Львові та членів ОУН(б). Тому проти німецької колонізації українці спочатку на Волині 1942 року створили Українську повстанську армію, а 1943 року й у Галичині та на північно-західних землях України.
Наприкінці 1943 року було зрозуміло, що німці війну програють, їхній фронт просувався на захід. Селяни почали заховувати збіжжя, крупу, консерви у спеціальних схронах, а повстанці копати криївки та консервувати зброю.
1946 року в нашому маленькому селі сексоти видали дві криївки: в одній застрілилися Андрій Ющишин і Марта Олещук, у другій здалися живими
Андрій та Євген Мізюки й Андрій Шемчук. Їх засудили й вони відбували термін у таборах. 1946 року в нашому селі також було арештовано вісім дівчат, які пройшли курси з конспірації та працювали медсестрами й зв’язковими. До нашої хати приходили двоюрідні брати-повстанці, мама прала їх білизну та готувала їсти. Повстанці приносили для мене підпільні журнали, ви-шкільні матеріали й листівки. Після того, як я вивчив «Молитву українського націоналіста» та «Декалог» 1946 року три повстанці прийняли мене у молодіжну ОУН і присвоїли мені псевдонім «Грушка», також дали мені інструкцію, про що писати у «Звітах», які я повинен один раз на місяць відправляти в підпілля.
18 жовтня 1948 року, будучи учнем 10-го класу Збаразької школи, мене заарештував Збаразький РВ МДБ, а 22 листопада того року військовий трибунал у Тернополі засудив мене неповнолітнього на 25 років позбавлення волі з відбуванням покарання у так звані виправно-трудові табори. У січні 1949 році нас вивезли поїздом до Львова на пересильний пункт, а десь у лютому повантажили у товарні вагони, приготовлені для перевезення в’язнів й у супроводі охорони повезли на північ у Воркуту. Їхали ми майже місяць, часто стояли на зупинках, бо окремих поїздів не організовували, а дочіпляли вагони до поїздів, які йшли в необхідному напрямку. Із шумом і гавканням собак щоночі відчиняли вагони, в які вривалися два конвоїри, людей зганяли в один бік і дерев’яними молотками переганяли в інший, перераховуючи кількість в’язнів. З харчуванням було важко, давали один раз на день оселедці та переварену воду.
Воркута зустріла нас великими морозами. Поселили на пересильному пункті, використовували нас на чищенні снігу, розвантаженні вантажів. То був карантин на два тижні. Після його закінчення мене етапом перевели на постійне місце роботи, на ОТП (отельний табірний пункт) шахти №6, призначили прохідником у шахту в уже сформовану бригаду. Перед призначенням я пройшов медичну комісію та за станом здоров’я мені присвоїли категорію СФТ (срєдній фізічєскій труд). Робочий день у прохідників був не нормований, ми працювали по 10-12 годин. В їдальні давали сніданок – суп з турнепсу, вівсяну кашу 300-400 грамів, 5 або 10 грамів олії, пайку хліба 400-600 грамів, шматочок риби. Величина харчування залежала від того, наскільки відсотків три дні перед тим був виконаний план проходки. На прохідній нас шикували по чотири в ряд так зачитували: «Олещук». Я відповідав: «Ігор Андрійович, Із-662, початок терміну 18.10.1948 р., кінець терміну 18.10.1973 р.». Нас передавали конвоїрам, які вели на шахту. Перед початком маршу конвоїр відчитував: «Взяться под рукі, голови опустіть вніз, ідті нє растягіваться, шаг влево, шаг вправо счітаєтся побєгом, конвой прімєняет оружіе бєз прєдупрєждєнія, колона шагом марш». Про важку працю вшахті не буду описувати. Напишу лише, що важка праця та погане некалорійне харчування, без вітамінів призводили в’язнів до дистрофії.
До смерті Сталіна режим у таборах був суворим. Лист дозволяли писати до родини двічі на рік. Після приходу з роботи бараки зачиняли, на вікнах були встановлені ґрати, в бараці для справляння фізичних потреб стояла «параша». З особистих речей можна було мати лише дерев’яну ложку, а олівець, клаптик паперу, а тим більше якийсь ножик – у жодному разі, наглядачі постійно робили шмон (обшуки). Важка виснажлива робота та небезпечна праця призводила до захворювання, а особливо до великої дистрофії (по-табірному «доходяга»). Упродовж перших 18-ти місяців роботи у 1949-50 рр. я тричі як доходяга лягав в ОП (оздоровчий пункт). Там тримали два тижні, давали більше каші й молодий організм поправлявся, після чого знову йшов на роботу в шахту. Четвертий раз я захворів на жовтівницю (паренхіматозний гепатит), тому мене поклали в інфекційне відділення. Там я зустрів лікаря з Києва на прізвище Бойко, з яким був знайомий з Львівської пересилки. Завідувачем відділення був грузин, лікар Квіташвілі, дуже гуманна та чуйна людина. Я був досить молодий, мав великий термін покарання, вони мені співчували й інтенсивно лікували. Мені дістали у вільнонайманих, які працювали в лікарні, ін’єкції глюкози з аскорбінкою, також отримував щоденно одну пачку із сірників цукру. Через два тижні начальник санчастини хотів виписати мене на роботу, але лікарі сказали, що печінка ще потребує лікування. Перед випискою через місяць лікарі попросили начальника санчастини, що моя хвороба не дає можливості працювати у шахті в умовах великої пилюки, й долучили до моєї категорії з праці додати літеру «П», тобто СФТП (повєрхность).
Таким чином мене перевели на поверхню та використовували на загальних роботах. Опинився я й у новому бараку, де жили багато каторжників-інтелігентів. Я спав близько фельдшера Миколи Кладченка із Житомира, з яким ми часто розмовляли. Кладченко коли зі мною добре познайомився, порекомендував мені здобувати спеціальність медбрата, бо в мене великий термін покарання, сказав що треба пристосовуватися до тривалого табірного життя. Сприятливим моментом для цього було те, що я з гімназії мав деякі знання з латинської мови. Сам Микола Кладченко був завідувачем пункту медичної допомоги шахти №6, він одночасно асистував при операціях головному хірургу Ефіму Харитоновичу Тульчинському (з Івано-Франківської області).
Мене перевели черговим на насосну станцію шахти й я понад вісім місяців студіював медицину. Дістали мені кольоровий атлас з анатомії й я вивчав латинською мовою остеологію, міологію, неврологію, хірургію, внутрішні хвороби, десмургію, а також ліки та їх застосування. Мав нотатник, де занотовував назви по-латині та їх українські відповідники. Наприклад, os frontalis – лобова кістка черепа, intestinum duodenum – дванадцятиперстна кишка й так далі. Основну увагу зосереджував на травматології та відновленні дихання, масажі серця та перев’язанні ран, іммобілізації переломів, транспортуванні хворих, особливо хребетної частини. Я ходив з Миколою на операції та навіть у морг на розтин померлих. Основним вчителем для мене був Микола Кладченко, дістав для мене книжки, посібники навчив мене вводити уколи внутрішньом’язові та внутрішньовенні. Пам’ять у мене була чудова й я легко все засвоював. Тоді якраз у моді був пеніцилін і стрептоміцин. Після восьмимісячного навчання я з Миколою та головним хірургом Ефімом Тульчицьким провели бесіду в рамках моєї програми, мене прийняли помічником фельдшера на травмпункті шахти №6. Завідувач медпункту Микола Кладченко мав приміщення на поверхні шахти, а я спускався на другий горизонт, де була маленька кабінка з набором нош, шин Крамера, перев’язувальним матеріалом з ліками для надання першої допомоги. В кабіні був телефон і у випадку травми мені телефонували, я брав ноші, шини Крамера, перев’язувальний матеріал, валізу з ліками та приходив на дільницю шахти. Після перев’язування хворого його транспортували на поверхню до Кладченка та записували у журнал. Якщо травма була складна, то виділяли спеціальний конвой та сани й такого хворого я перевозив на операційну в табір. Я пристосувався до цієї роботи, любив її та почував себе досить надійно.
З травматології із шахти № 6 мені запам’яталися дві тяжкі травми зі смертельним завершенням: перелом основи черепа (fractura basis cranii) з виходом церебральної рідини через вуха; перелом таза зі зміщенням кісток – людина між вагоном і бетонною опорою, порізані судини, нерви, уретра, теж смертельний наслідок.
Старший нарядник Дубінін та оперуповноважений Бураков були незадоволені, що деякі люди з «бендер» поліпшили собі умови праці й працюють на престижних роботах. Тому через 8 чи 10 місяців моєї праці мене раптово відправила на етап шахти №4. Це був табір, який до приходу політичних в’язнів складався з кримінальних «битовиків», тож, зрозуміло, що порядки там були не дуже суворі, порівнюючи з режимними таборами. Я підійшов у поліклініку – там формували з новоприбулих медичний персонал. Сказав, що в мене незакінчена середня освіта й що маю досвід роботи на медпункті шахти, попросився на роботу в травмпункт шахти №4. Медперсонал формували два українці – старший лікар з Івано-Франківська та фельдшер з Рівного. Прізвища їх не пригадую. Начальником санчастини була вільнонаймана жінка – зубна лікарка. Мене радо записали на травмпункт шахти, але вже через два дні викликали та сказали, що я мушу йти табірним санітаром, бо є професіонал з Києва, але він «стукач», тобто донощик, і вони хочуть послати його на шахту подальше від табірних справ. Не з легкою душею я погодився йти на невідому мені роботу, але наказ колег мусив виконувати. У цьому таборі було понад чотири тисячі політв’язнів.
Керівництво табору лише формувалося й я майже п’ять місяців чесно виконував санітарну службу: перевіряв надходження нових продуктів у склад, брав проби сніданків і вечер, стежив за санітарним станом у бараках та їдальні, змушував робітників боротися з блощицями, яких було повно в дерев’яних бараках і нарах. Робота для мене була легка та цікава й я мав можливість допомагати своїм побратимам і хворим харчами. Одного разу в їдальню привезли досить зіпсуті оселедці з військової частини. Шахтарі під час вечері підняли крик з цього приводу, що оселедці гнилі. Я пішов до головного кухаря, в документах прочитали, що оселедці привезли з військової частини й підлягають терміновій реалізації. Ми з кухарями створили комісію й за актом списали 300 кг оселедців. Наступного дня мене викликав оперуповноважений капітан Широков пояснити, чому я списав оселедці та яке я мав на це право. Коли ж дізнався, що я «бендера», то вигнав мене з тієї роботи.
Десь наприкінці 1952 року відправили мене на шахту №9/10 біля міста Воркута, де переважно перебували старші в’язнікаторжники терміном 15-20 років. Спочатку я працював на головному стволі шахти, де треба було приймати вагони з вугіллям і на їх місце причіпляти порожні вагони. Робота дуже важка та небезпечна. З часом, коли познайомився з табірною елітою, то мене влаштували фельдшером на будівництво військових казарм у Воркуті. Я щоденно водив на роботу в місто 120 в’язнів. Ці казарми, на відміну від дерев’яних будинків, зводили на бетонних фундаментах, а земля промерзла 6-7 метрів завглибшки, тому в’язні кайлом прокладали траншеї для фундаментів. Норма 0,3 м3 на зміну на одну людину. Ми збиралися на прохідній у колони й під пильним оком охорони та собак йшли о снігом 4-5 км до об’єкту. Погода була несприятлива, бо взимку дошкуляли великі морози, незважаючи на мазі та маски на обличчі, часто робітники обморожувалися. В таборах був такий закон: коли мороз нижче 40° і великий вітер, то робили актовані дні, тобто на роботу не виходили та складали акт. Начальником санчастини табору була колишня військова медсестра Віра Єфіменко. Одного морозного дня, коли температура була майже 40° і сильний вітер, я запропонував їй не випускати робітників на роботу. Вона не погодилася, тому наприкінці дня я привів до табору дев’ять в’язнів обмороженими. Не допомагала мазь від обмороження, маски на обличчі та часті зупинки спиною проти вітру. Через це вона зняла мене з роботи через шість чи вісім місяців на цій дільниці.
У березні 1953-го року застало нас повідомлення про смерть Сталіна. Знайомі збиралися групами, ввели дискусії, ми знали, що зміни мусять відбутися, хоча прилюдно не виступали, щоб не наразити себе на дострокові репресії. Біля Воркути було майже 40 шахт, серед яких 1953 року організовано страйки лише на шахті №29. Щоб придушити страйк до Воркути приїхав генеральний прокурор Руденко (обвинувачував від СРСР на Нюрнбергському процесі 1946 року) з карним відділом. У результаті повстання на шахті 29 було вбито майже 200 в’язнів і багато поранено. Після смерті Сталіна режим почав слабшати. В’язні збиралися вечорами та вели дискусії на політичні, ідеологічні й церковні справи. Серед моїх колег був гімназійний товариш Богдан Когут з Підволочищини, Петро Кекіш (керівник радіостанції УПА ВО «Лисоня»), Петро Середа зі Збаражчини, лікар Андрій Плюгавка з Нового Села, артист театру ім. М. Заньковецької у Львові Борис Мірус, ветеран УПА Григорій Друль, каторжанин Степан Цимбалюк із Шумщини. Наприкінці 1953 року за рекомендацією лікаря А. Плюгавки та Григорія Друля мене запросили в табірну поліклініку. Завідувач поліклініки – вірменин Авякан організував для мене медичну комісію з трьох лікарів, щоб з’ясувати мої знання з медицини. Екзамени в розрізі медбрата я склав на «чотири». Тобто не відповів на одне питання. Після цього мене прийняли в терапевтичне відділення, так званий третій стаціонар – барак з боковим коридором, розділеним на два відділення: ліворуч був лікар Прохор Огієнко (небіж Івана Огієнка), а праворуч – Андрій Плюгавка, жили вони дружно. Користувалися авторитетом лікарі, їх часто возили на вільно наймане селище, де вони надавали допомогу жителям. Авторитет лікарів був високий. Я виконував призначення лікаря Прохора Огієнка – роздавав ліки, міряв температуру, виконував призначені ін’єкції, здавав аналізи тощо.
Навесні 1954 року повіяв дух волі. У квітні, прийшовши з роботи, ми побачили на табірній їдальні оголошення – Указ Президії Верховної Ради СРСР про часткову амністію для політв’язнів, які були засуджені малолітніми (до 18 років). Хто відсидів одну третину строку – того звільняли. Десь у червні або липні 1954 року мене викликали у Воркуту на пересуд. Там працювала комісія з москви, які переглядали справи та терміни покарання малолітніх в’язнів, до справи долучалася характеристика з табору й за наявності позитивної характеристики знімали 2/3 покарання. До цього часу я відсидів понад 6 років, а треба було 8 років і чотири місяці для звільнення (тобто термін 25 ділився на 3). Щоб прискорити вихід на волю наприкінці 1954 року я звільнився від медичної праці та влаштувався робітником у шахті з ремонту штреків. Роботу приймав маркшейдер Степан Цимбалюк (добрий мій знайомий), який описував обсяги робіт, а перевиконання планів зарахували як заліки перебування в таборі, тому у грудні 1955 року я закінчив термін перебування в таборах. Але й тут радянська влада старалася мене обдурити. Паспорт не видавали, а лише довідку від 09.12 1955 року про закінчення терміну покарання й замість табору – обмежити термін перебування в межах міста Воркута. І лише після моєї скарги в центральні органи СРСР Верховний суд Комі АРСР видав належну довідку, після чого я отримав паспорт і дозвіл повернутися на батьківщину.
У липні 1956 року я приїхав у рідне село й у серпні почав працювати електриком на будівництві цукрового заводу у Великій Березовиці. водночас вступив у Тернополі у 10-й клас на заочне відділення, аби мати закінчену середню освіту. 1957 року в Тернополі я робив спробу вступити у новостворений медичний інститут. З документами був на прийомі в ректора Огія. На той час у мене було півтора року стажу й мав довідку з табору, що дає можливість працювати на роботі за спеціальністю. Конкурс був великий, без стажу 12-13 абітурієнтів на одне місце, а зі стажем – 3-4. Під час здачі документів я мав перепалку з головою приймальної комісії, який твердив, що я потрапив у табір у справі письменника Ярослава Галана. Я йому відповів, що я арештований 1948 року, а справа Я. Галана була заведена 1949 року. Через два дні я забрав документи з Тернопільського медінституту та оформився заочно у Львівський політехнічний інститут на енергетичний факультет. Дипломний проєкт «Реконструкція районної підстанції 220/110/35 КВ і лінія 220 КВ для зв’язку з ДРРЕС» захистив на «відмінно» 1965 року. Працював 33 роки в Тернопільських електромережах і в обленерго до грудня 1995 року. Під час заснування 1996 року Історико-меморіального музею політичних в’язнів став першим науковим співробітником і співзасновником цього закладу.
Ігор ОЛЕЩУК,
член юнацької ОУН з 1946 року, учасник національно-визвольних змагань
Світлини Миколи ШОТА