У дитячі роки завідувач кафедри ортопедичної стоматології, професор Петро Гасюк, на відміну від своїх однолітків, не боявся візитів до стоматолога. Тоді він ще не знав, що стоматологія стане для нього справою всього життя, а завдяки наполегливості та любові до праці вдасться досягти успіху.
Сьогодні в гостях у нашій «Вітальні» – завідувач кафедри ортопедичної стоматології Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського, академік Української академії наук (громадська організація), член-кореспондент Міжнародної академії інтегративної антропології, професор Петро Гасюк.
«До стоматологів у мене чомусь було відчуття довіри»
– Петре Анатолійовичу, випадково дізналася, що 11 січня у вас день народження, тож, сердечно вітаю. Як, чи не секрет, відзначили?
– Гучних святкувань не було, бо часи зараз не ті. Зібралися у сімейному колі, дружина спекла торт і так по-домашньому й відзначили. А раніше по-різному святкував, залежно від настрою. Були періоди, коли хотілося чомусь із зими в літо, то кілька разів разом з родиною літав у теплі краї, цей день проводили на яхті та просто милувалися краєвидами, насолоджувалися морем, екзотичною красою тамтешньої природи.
Узагалі дуже люблю приймати гостей, вважаю себе хлібосольною людиною, мені подобається готувати й дивувати друзів, родину розмаїтими стравами – від шашлика за власним рецептом і до хачапурі на мангалі. У мене безліч цікавих переписів, які я збирав під час подорожей до різних країн. Із Самарканда привіз технологію приготування справжнього узбецького плову, з італійської кухні мені дуже сподобалася паста з морепродуктами (Фруті ді Маре), піцу можу спекти, рулька гостям смакує. Вареники лише не вмію ліпити, а з усім іншим проблем немає. Але мені для цього потрібний певний настрій, інакше страва не вдасться.
– Завершився 2023 рік. Що вдалося, які ідеї зреалізували, чим наповнили свій науковий доробок? Узагалі яким був для вас цей період часу?
– Дуже насиченим, але й дуже страшним. Війна не просто внесла свої корективи, вона перевернула та скалічила людські життя, другий рік наші військові утримують рашистську навалу. Але одна справа споглядати на екрані ту біду, яку це «біосміття» (інакше цей люд назвати не можу) творить в Україні, а зовсім інша – бути на передовій, тому я низько схиляю голову перед нашими захисниками. Минулорічного травня, коли в нас відзначали День Матері, о 5 годині ранку уламок ракети Х-101 упав за 25 метрів від мого дачного будиночка. Постраждали авто, пошкодило щойно відремонтоване помешкання, навколо – вогонь, дим, крики сусідів. І досі ця картина перед очима. Після прильоту я потрапив до лікарні, але слава Богу все обійшлося.
Узагалі ж тепер усі, навіть приємні події, сприймаються крізь призму війни, бо своїм чорним крилом вона торкається кожного. Здобутком минулого року вважаю захист дисертації мого заочного аспіранта, який родом зі Слов’янська, і закінчив Українську медичну стоматологічну академію, як і я. Він активно займається волонтерством, а за п’ять днів до захисту дисертації ще був з гуманітарною допомогою під Бахмутом. Звісно, як науковий керівник, я дуже переживав не лише за його наукове майбутнє, але й за життя.
Певним рекордом для мене, як науковця стало підвищення показника індексу Гірша та чергова публікація статті у виданні другого квартилю наукометричної бази Scopus у співавторстві з колективом полтавських авторів і професором нашої кафедри Андрієм Демковичем, присвяченої впливу мікробіоти на розвиток пародонтиту.
Ще одна приємна подія року, що відійшов, – запрошення до складу спеціалізованої вченої ради із захисту доктора медичних наук зі спеціальності «Стоматологія» при Ужгородському національному університеті. Минулими роками брав участь у спецрадах у різних закладах вищої освіти України – їздив до Києва, Харкова, Полтави, Вінниці, Дніпра, Запоріжжя, а наразі цю процедуру проводять дистанційно, бо знову ж таки – війна та загроза реальної небезпеки.
– Одразу зауважила, який затишний та «структурований» ваш кабінет. Здається, кожна річ тут має своє місце. Як гармонійно вплелися між численних сертифікатів і дипломів художні полотна. Особливу увагу привертає портрет сивочолого чоловіка біля робочого столу, очевидно, вашого батька?
– Саме так. Мій батько Гасюк Анатолій Петрович – найголовніша людина в моєму житті. На жаль, він відійшов у засвіти, але у серці завжди зі мною. До стоматології не мав жодного стосунку, зате вважався одним з найкращих науковців-патоморфологів світу, Член Міжнародної академії антропології, відмінник освіти України. Свого часу закінчив наш університет, а потім очолював кафедру патологічної анатомії в Українській медичній стоматологічній академії у Полтаві, професор.
– Ким була ваша мама?
– Мама Владислава Володимирівна – теж педагогиня, раніше працювала викладачкою фізики в політехнічному коледжі. Тож, як особистість я формувався в науково-педагогічному середовищі. У батьківській квартирі завжди панував дух творчості, науки, цікавих подій, у гостях побувало багато непересічних людей. Це було щастя – жити в такій родині. Більше часу нам з братом, звісно, приділяла мама, батько багато працював, але коли в нього була відпустка, то ми її проводили в подорожах.
Коли ж у мене були канікули, то минали вони найчастіше в бабусі, мами мого батька, в Тернополі. Файне місто вже мене тоді захопило, приворожила галицька говірка, стосунки між людьми, сусідами були надзвичайно приязні. В дитинстві все здається таким дивовижним. Тернопіль – місто мого дитинства, зараз я називаю це покликом серця, може через те, що тут проросло моє родинне коріння. Чомусь пригадалося, як уперше в Полтаві я потрапив 1996 року на концерт гурту «Скрябін», що було для мене неабиякою подією, почути знайомий сленг.
– Коли батько відомий патологоанатом, то питання вибору фаху, зрозуміло, не виникає?
– Напевне. Коли я закінчив медичний ліцей, до слова, із золотою медаллю, то, склавши один іспит з біології, успішно вступив на медичний факультет Української медичної стоматологічної академії. Провчившись один семестр, зрозумів, що не бачу свого майбутнього в лікарні з фонендоскопом (сміється, авт.), а відтак прийняв рішення перевестися на стоматологічний факультет, за що дуже вдячний батькові, який підтримав мій вибір. Стоматологія мені подобалася чи не з дитинства. Пригадалося, як приїздив до бабусі в Тернопіль, і вона купувала мені морозиво під час походу до стоматполіклініки, щоб не боявся, але мені це не потрібно було. Навпаки, цікавило, а що ж там лікар з моїм зубом буде робити. Стоматологи викликали в мене чомусь відчуття довіри.
– Нині ви очолюєте кафедру ортопедичної стоматології, маєте багато наукових досягнень, а де відбулося ваше становлення як фахівця?
– Звичайно, в Полтаві, яка вважалася столицею стоматології в Україні. Як не дивно, але ще за радянського союзу Полтавський медичний стоматологічний інститут був виш №1 зі стоматологічної практики. Мій випуск – 80, але вже в Українській медичній стоматологічній академії, чим дуже пишаюся. Минають роки, але в пам’яті залишаються прекрасні часи навчання та праці в цьому славетному навчальному закладі, дуже вдячний своїй Alma Mater, яка дала мені путівку в стоматологію, в мене були найкращі викладачі, чудове студентське товариство, прекрасна практика на старших курсах навіть в інших містах.
Після закінчення стоматологічного факультету 2003 року навчався в інтернатурі, магістратурі, потім працював асистентом на кафедрі пропедевтики ортопедичної стоматології під керівництвом професора Михайла Короля. 2006 року захистив кандидатську дисертацію, а 2011 року став доцентом. Ось такі основні віхи мого становлення.
– Отож життя ішло, як писала Ліна Костенко, і все без коректур?
– Ні, зміни все-таки відбулися, коли в Тернопільському медичному університеті відкрили стоматологічний факультет і з часом виникла велика потреба у викладацьких кадрах. Професор Ярослав Петрович Нагірний, який тоді обіймав посаду декана стоматологічного факультету, передав через професора Михайла Короля мені пропозицію приїхати до Тернополя. А вже 18 жовтня 2011 року я зустрівся з тодішнім ректором, професором Леонідом Ковальчуком і він запропонував мені роботу на кафедрі ортопедичної стоматології, щоправда, поцікавився, чи не готовий я докторську розпочати, а я відповів, що матеріал вже практично є. Так, рівно через місяць після зустрічі, 18 листопада 2011 я став тернополянином. Пройшов певні віхи – від завуча до завідувача кафедри. В березні 2013 року захистив докторську дисертацію, а з вересня 2013 року маю честь очолювати найулюбленішу кафедру ортопедичної стоматології, ось такий мій тернопільський, як я називаю його, період життя.
«На ортопедію «працюють» усі фахи»
– Які ідеї вдалося зреалізувати? Що є предметом вашої особливої гордості?
– За понад 20 років науково-педагогічної діяльності, певна річ, створена вже власна наукова школа, є чимало наукових розробок у сфері ортопедичної стоматології. Особливо пишаюся власними публікаціями, їх уже майже 300, 24 з яких – у впливових міжнародних виданнях, які мають певний рейтинг. Підготував у співавторстві три підручники з ортопедичної стоматології, один з яких за моєю редакцією разом з улюбленим колективом кафедри має статус національного, у співавторстві видано 29 навчальних посібників, п’ять монографій. Разом з колективом кафедри 2017 та 2019 року провели два потужних «Тернопіль Дентал Саміти» міжнародного рівня, на базі НОК «Червона калина». З великим науковим представництвом, прибули провідні науковці стоматологічних шкіл з усієї країни, а також ректор Ташкентського медичного інституту, мій добрий приятель, були лектори-однокурсники з Європи. Тепер це вже історія, яка в моїй пам’яті незабутня.
Цінною для мене є думка інших людей, особливо тих, хто досягнув певного наукового статусу, з великим життєвим досвідом, тому коли професор кафедри патологічної анатомії, давній друг мого батька Ярослав Боднар якось на святкуванні ювілею нашого університету мовив, що мій тато може пишатися своїм сином, це було для мене найвищою нагородою. Оцінка моєї праці такою шанованою людиною для мене дуже важлива.
А ще я пишаюся своїми учнями та студентами. Навчаю їх не лише бути відмінними фахівцями, але й гуманними людьми, це дуже важливо для лікаря. Нині мої колишні студенти є чудовими спеціалістами та власниками престижних стоматологічних клінік чи не в усій Україні. Якось заїхав днями дорогою на дачу до супермаркету, аж тут підходить чоловік, обличчя знайоме, але прізвища не пригадую: «З найкращими спогадами про кафедру ортопедичної стоматології. Вітаю з прийдешніми новорічними святами, дякую вам». Випускник якого року не пам’ятаю, але це, напевне, найкращі слова, які може почути педагог від свого учня. Якщо чесно, то я не завжди й очікую на такі захопливі привітання, бо вважаю себе доволі вимогливим викладачем, може, навіть й занадто, але, гадаю, що без внутрішнього порядку – в діях, думках, організації навчання, важко досягти успіху. Взагалі лікар має бути дисциплінованою людиною.
– Ваша робота пов’язана не лише з підготовкою майбутніх висококваліфікованих спеціалістів, але й вихованням у них правильного ставлення до професії. Як цього досягаєте?
– З часу тотальної діджиталізації наші студенти, певна річ, дещо змінилися – стали більш прогресивними, багато цікавляться новітніми методами навчання, але коронавірус і війна негативно позначилися на навчальному процесі, бо ортопедична стоматологія – це насамперед мануальні навички. Я завжди кажу своїм студентам, починаючи з другого курсу: ви маєте пам’ятати, на що витрачаються батьківські гроші й усвідомлювати, що обрали фах, який потребує постійного навчання, розвитку здібностей, опанування нових технологій. Найголовніше в нашій спеціальності – це бажання досягти певної віртуозності, про це я наголошую й на своїх лекціях і практичних заняттях. Погляньте, на ортопедію «працюють» усі фахи – терапевт готує зуби, депульповуючи їх під металокерамічні конструкції та загоюючи слизові оболонки під знімні протези. Хірург видаляє невиліковні зуби, але завершальним етапом є все-таки робота ортопеда, який протезує та дарує людині і гарну посмішку, і відновлення жувальної функції.
– Уперше за останні роки побувала на кафедрі ортопедичної стоматології, яку очолюєте, й зауважила, що змінилася вона до невпізнання. Сучасні навчальні кімнати, новітня стоматологічна апаратура, ошатні коридори із зонами відпочинку та тематичними репродукціями на стінах приємно вражають…
– Наразі кафедра виросла в потужний науковий та навчально-педагогічний підрозділ факультету – обладнана сучасною стоматологічною апаратурою, діагностичним інструментарієм та стоматологічними матеріалами. Шість клінічних залів із сучасними стоматологічними установками, простора лекційна аудиторія з інтерактивною дошкою, яка дозволяє проводити навіть онлайн-конференції. Деякі клінічні зали обладнані інтраоральними камерами, це дозволяє вивести об’єктивне обстеження пацієнта та певні маніпуляції в ротовій порожнині на екран LED-телевізора. Не так давно придбали скейлери, щоб студенти опановували не лише ортопедичні маніпуляції, але могли вже з третього курсу під наглядом викладача проводити зняття зубних відкладень при санації порожнини рота. Взагалі, варто зазначити, що останнім часом наше стоматвідділення працює доволі активно, проводячи безкоштовне лікування військових і внутрішньо переміщених осіб базовими стоматологічними матеріалами.
Усі ці роки ми дбали й про науковий ресурс – наразі маємо на кафедрі два доктори медичних наук і вісім кандидатів медичних наук. Наша кафедра є однією з провідних серед інших профільних підрозділів стоматологічних факультетів України. Маємо активне співробітництво із завідувачами профільних кафедр, я навіть на інтернет-ресурсах групу створив, де ми активно комунікуємо, обговорюємо актуальні теми. Така плідна наукова співпраця згодом виливається в написання наукових статей, дисертаційних робіт, навчальних посібників і підручників. Ми не конкуруємо, а, навпаки, комунікуємо, аби просувати нові ідеї, реалізовувати спільні проєкти, словом, розвивати ортопедичну стоматологію в Україні.
«Для успіху в житті дуже важливо мати людей, на яких можна покластися»
– У свої роки ви чимало досягли. Хто допоміг вам реалізувати свій потенціал?
– Для успіху в житті дуже важливо мати людей, на яких можна покластися, в яких можна багато чому навчитися, які стануть гарним прикладом по житті. Найперше для мене таким взірцем, людиною, відданою своїй професії, медицині, науці, є мій батько. Взагалі ж я не соромлюся навчатися у своїх старших колег, друзів, однодумців тих, хто сповідує ті ж принципи, що й я, тому маю багато друзів-стоматологів серед проректорів і деканів провідних ЗВО нашої держави, зрештою, й не тільки, більшість з них саме стоматологи-ортопеди. Скажімо, лише вчора мав розмову з президентом Асоціації ортопедів України, деканом стоматфакультету Ужгородського національного університету, професором Євгеном Костенком, з яким в мене емоційна та інтелектуальна близькість. Значимою людиною в моєму житті є колишній ректор Української медичної стоматологічної академії, академік Микола Скрипніков, завідувач кафедри пропедевтики ортопедичної стоматології цього ж навчального закладу Михайло Король. Це люди, завдяки яким я досягнув певного рівня в науці, педагогічній майстерності, та й узагалі відбувся, як науковець. Моїми здобутками щодо докторської дисертації завдячую своєму науковому консультантові – професору Михайлові Гнатюку. Звісно, маю велику підтримку від ректорату, керівництва нашого університету, адже завдяки їхнім зусиллям наша кафедра тримає нині лідерство серед інших профільних кафедр вишів України.
– Як стоматолог, закоханий у свою професію, ви, мабуть, мріяли, щоб і донька пішла вашою стежкою?
– Старша донечка Олеся обрала медичний факультет, очевидно, тут дідусеві гени перемогли. Наразі вона навчається на третьому курсі нашого університету, відвідує гурток патологічної анатомії, а я дуже тішуся, що їй це подобається.
– Чим любите зайнятися на дозвіллі?
– Люблю мандрувати. На автівці можу здолати сотні кілометрів. Особливо захоплюють українські Карпати, ті місцини, де немає метушні, галасливих туристів. Колись навіть до Греції проїхав 1700 кілометрів без зупинок для тривалого відпочинку, спочатку, щоправда, важкувато було, а зараз, навпаки, це додає якогось драйву, милуюся природою, краєвидами, для мене це відпочинок.
– Що може зробити ваш день?
– Коли прокидаюся й бачу посмішки дружини, доньок, кота, то вважаю, що день вдався.
– Як перезавантажуєтеся?
– Їду на дачу. Займаюся там фізичною працею, тобто змінюю вид діяльності, саджаю екзотичні дерева, щось роблю по господарству, щоправда, город не саджу, але люблю споглядати, як усе росте та розквітає, особливо сакура навесні.
– Що допомагає вам пережити нинішні нелегкі часи?
– Віра. Це те, що дає нам можливість не занепасти духом. Я оптиміст по житті та вірю, що на нашу країну чекає велике майбутнє – ми обов’язково здобудемо Перемогу, міжнародні політики, які підтримують нас на словах, нарешті схаменуться, а рашистська орда згине навіки. Наша нація заслужила кращого життя й я вірю, що ми станемо квітучою та прогресивною наддержавою.
– У чому сенс життя?
– У любові.
Лариса ЛУКАЩУК