Випускний у медичному університеті – це завжди межа. Це момент, коли білий халат перестає бути просто студентською уніформою й стає обладунком у щоденній битві за життя. Проте для Олени Нестеренко, яка цьогоріч завершила навчання на 6-му курсі медичного факультету Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського, ця межа була стерта ще задовго до отримання диплома. Її шлях у медицину – це не про спокійне навчання у бібліотеках, а про гартування характеру через війну, переселення, роботу на «швидкій» у розпал пандемії та волонтерські місії на лінії фронту. Сьогодні вона не просто випускниця, вона – майбутній військовий медик, яка вже знає ціну кожної секунди людського буття.
«Моє літо триває ще з 2014-го»
Історія Олени починається на сході України, в місті, назва якого тепер знайома кожному українцю, але тоді, десять років тому, воно було просто домом. «Я з провінційного містечка на Донеччині, – розповідає дівчина. – З міста Дебальцеве. Міста, яке побудоване навколо одного з найбільших залізничних вузлів. Батьки працювали там же: мама викладала економіку в залізничному коледжі, тато був начальником відділу у вагонному депо. Ми були типовою родиною залізничників, цілковито далекою від медицини».
Проте саме суворе повітря Донбасу, просякнуте викидами металургійних і хімічних гігантів, як-от «Стірол», визначило її долю. Олена була хворобливою дитиною. Її дитинство минуло в нескінченних коридорах лікарень через хронічні проблеми з дихальними шляхами. «Пригадую лікарні більше, ніж ігри з однолітками. Місцеві медики пробували все, що могли, але хвороба не відступала. Лише у Донецькій обласній дитячій лікарні, яка на той час була надпотужною базою, мене змогли вилікувати. Можливо, саме тоді в мені зародилося це дивне дитяче бажання – самій стати частиною цього світу, де рятують людей», – задумливо згадує Олена. Її бабуся, хоч і була грузинкою за походженням і хіміком-біологом за фахом, завжди мріяла бути лікаркою, але не склалося. Олена стала втіленням її нездійсненої мрії.
Але 2014 рік розірвав звичний плин життя. Олені було лише чотирнадцять, коли на Донеччині почалися перші незрозумілі заворушення. Слов’янськ, Краматорськ – назви міст у новинах ставали дедалі тривожнішими. Батьки вирішили вивезти дітей на літо до бабусі на Львівщину, сподіваючись, що за кілька місяців усе вщухне. «Моє літо триває й досі, – каже Олена із сумом у голосі. – Після того дня я жодного разу не була вдома». Дівчинка закінчувала 9 клас уже в західноукраїнському селі. Це був величезний ментальний зсув: від російськомовної промислової Донеччини до патріотичної Львівщини.
Щоб стати незалежною, поїхати подалі від людей, з якими дівчині було дещо складно, Олена вступила до Самбірського медичного коледжу. Чотири роки навчання на фельдшера стали її першим серйозним випробуванням. Проте шлях до вищої освіти виявився тернистим. Коли вона вперше намагалася вступити до ТНМУ, правила змінилися посеред року: хімію, яку вона старанно вчила, замінили на математику. «Мені не вистачило лише кількох балів», – згадує вона. Але замість того, аби впасти у відчай, Олена пішла працювати. Рік на швидкій допомозі у Львові припав на початок пандемії коронавірусу. «Ковід я зустріла на передовій, у машині швидкої. Це була така школа, яку не дасть жоден підручник. Бачиш страх у власних очах і очах пацієнтів, але мусиш діяти». Саме цей гартований досвід допоміг їй з другої спроби, 2020 року, таки стати студенткою Тернопільського медичного університету.
Школа швидкої
Вступ до ТНМУ 2020 року збігся з піком карантинних обмежень. Студентство, яке мало бути часом нових знайомств та яскравого соціуму, перетворилося на сидіння перед екранами моніторів. Для Олени питання фінансової незалежності було гострим. «Нам, переселенцям, треба задовольняти власні потреби самостійно. Тому вже з другого курсу я пішла працювати».
Її професійний шлях у Тернополі розпочався у міській лікарні №3, у відділенні реконструктивної та малоінвазивної хірургії. Олена працювала постовою медсестрою. Це були важкі часи: лікарню перепрофілювали під ковідний шпиталь. «Ми працювали в зоні ризику, щодня бачили складних пацієнтів, а потім почалася повномасштабна війна, і наш профіль знову змінився – тепер ми приймали військових. Це був практично госпітальний режим», – розповідає дівчина.
Після реформи медичних закладів Олена встигла попрацювати і в офтальмології, але швидко збагнула, що це не її темперамент. Їй потрібна була динаміка, складніші виклики. Останні півтора року навчання вона поєднувала з роботою в інсультному відділенні обласної психоневрологічної лікарні. Кожна зміна в інсультному – це боротьба за кожну клітину мозку пацієнта, за кожен рух руки, за здатність говорити. Олена зізнається, що робота водночас з навчанням була виснажливою, але саме вона дала їй розуміння клінічної бази.
«Наукова робота, якою я займалася в університеті, навчила мене важливому – фільтрувати інформацію. У сучасному світі, де на кожному кроці фейки, медик має бути скептиком. Наука дала мені розуміння, що будь-яку інформацію треба перевіряти тричі. Як-то кажуть, на паркані теж багато що написано, але це не означає, що там правда», – зазначає випускниця. Її підхід до медицини – це поєднання критичного мислення та емпатії, яку вона виховала у собі під час волонтерства.
Товариство Червоного Хреста стало окремою, масштабною сторінкою її життя. Олена приєдналася до організації за два дні до початку повномасштабного вторгнення. Це було майже пророче рішення. Вона встигла пройти навчання у загоні швидкого реагування якраз перед тим, як на Тернопільський вокзал почали прибувати перші евакуаційні потяги. «Ми допомагали людям, які втікали з пекла. Багато стареньких, багато діток. Всі вони потребували не лише їжі чи ліків, а елементарної людської присутності». Олена стала сертифікованим інструктором з першої допомоги, проводячи майстер-класи для цивільних під керівництвом Павла Мельника та Олексія Шейки. Вона вчила людей тому, як не розгубитися, коли поруч хтось стікає кров’ю або втрачає свідомість.
Місія «Схід»
Найважчим і водночас найбільш визначальним досвідом для Олени стала участь у місії «Схід». Це спеціальна ініціатива Червоного Хреста України, де волонтери займаються евакуацією цивільних і поранених із зони активних бойових дій. Для дівчини з Донеччини це було повернення у рідні краї, але за надзвичайно трагічних обставин.
«Ми працювали в динамічній обстановці. Сьогодні ця територія наша, завтра – сіра зона. Ми займалися евакуацією постраждалих категорій «зелені» та «жовті». Це легкі поранені та поранені середньої важкості. Нашим завданням було вивезти їх за межі Донеччини, щоб наступні бригади могли їх перехопити. Це такий собі медичний конвеєр, де кожна хвилина має значення», – пояснює Олена.
Війна в її розповідях не має пафосу, вона має запах горілого металу та опіків. Олена згадує моменти, які неможливо забути. «Найважче – це бачити молодих хлопців з ампутаціями. Був випадок: високий, широкоплечий хлопець, красень, йому лише 25 років. Йому повністю в пах ампутували ногу. Забираєш його в машину, намагаєшся налагодити контакт, а тобі слідом віддають величезну коробку… з його ногою. І ти тримаєш цю коробку в руках, відчуваєш її вагу й розумієш: це частина людини, яка щойно змінила власне життя назавжди».
Олена бачила надлюдську силу духу. Вона згадує, як поранені, ледь опритомнівши, просили телефон, щоб зателефонувати рідним. Один чоловік казав у слухавку: «Люба, ти лише не плач. Я живий. Пам’ятаєш кума? От у мене так само, як у нього – ноги нема, але я живий, зі мною все добре». Ці слова стали для дівчини найбільшим уроком стійкості. Волонтерство дало їй не лише професійні навички, а й величезну родину по всій країні. «Тепер, куди б я не приїхала в Україні, я трохи вдома. Скрізь є волонтери, скрізь є свої люди».
Саме цей досвід привів її до рішення, яке багато хто вважає радикальним для молодої дівчини: після закінчення 6 курсу Олена Нестеренко вступила до інтернатури в ЗСУ. Дівчина обрала шлях кадрового військового медика у Збройних силах України. «Для мене війна почалася 2014 року. Знаю, що таке, коли батьки по 16 діб сидять під обстрілами в підвалах Дебальцевого. Відаю, що таке чекати на телефонний дзвінок, коли зв’язок обривається. Тому не бачу для себе іншого шляху, крім, як бути там, де я найбільш потрібна».
Олена підписала контракт на п’ять років і впевнено каже, що бачить своє майбутнє лише в Україні. На запитання про мрію вона відповідає миттєво: «Щоб війна закінчилася. А в професійному плані – якнайбільше витиснути досвід з інтернатури, щоб стати фахівчинею, за яку не буде соромно».
Її звернення до викладачів ТНМУ стримане, але щире – вона дякує за те, що кожен вчив по-своєму, даючи шматочки пазла, який тепер склався у цілісну картину. А студентам, які лише починають свій шлях, Олена дає пораду, перевірену власним життям: «Хто шукає – той знайде. Не чекайте, що досвід прийде до вас сам. Стукайте у двері інтенсивно, і вони обов’язково відчиняться».
Олена Нестеренко – це голос покоління, яке не обирало війну, але обрало боротьбу. Її шлях від переляканої дівчинки з Дебальцевого до хороброго працівника медичної служби – це історія про те, як особиста трагедія переселення перетворюється на незламну волю служити своєму народові. Її диплом – це не просто папір, це ліцензія на порятунок країни, яку вона почала захищати ще задовго до офіційної присяги.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО