Майже рік для студентів четвертого курсу медичного факультету нашого університету викладають дисципліну «Професійна комунікація лікаря». Розробницями та кураторками проєкту є викладачки нашого університету з великим досвідом у цій царині – доцентки Наталія Галіяш, Ірина Боровик та професорка Наталія Петренко. Вони є авторками й співавторками посібників «Комунікативні навички в медицині», «Людяність та емпатія в охороні здоров’я: посібник для викладачів», «The Role of OSCE and Clinical Line for the Mastering Clinical Competencies of Medical Students», а також фасилітаторками «груп рівних». Кожна з них має вагомі міжнародні здобутки: Наталія Галіяш – випускниця «Школи усвідомленої комунікації» та членкиня Міжнародної асоціації медичних освітян (IAMSE); Ірина Боровик – членкиня Європейської асоціації викладачів сімейної медицини (EURACT); Наталія Петренко – випускниця Семінару надзвичайних викладачів-2026. Про впровадження цього надважливого предмета в освітній процес та його перші підсумки – в розмові з нашими експертками.
На шляху до пацієнтоцентричності
Потреба у впровадженні окремої дисципліни «Професійна комунікація лікаря», за словами Ірини Боровик, назрівала в університеті вже тривалий час. Усвідомлення її важливості не є новим для закладу – раніше вже впроваджувалися спроби інтегрувати подібний курс у підготовку майбутніх фахівців, зокрема на другому курсі. Крім того, впродовж п’яти років у навчальному процесі медичного факультету існувала вибіркова дисципліна «Комунікативні навички в медичній практиці», призначена для студентів четвертого курсу. Але досвід переконливо показав, що питання ефективної комунікації в медицині потребує не лише раннього ознайомлення. Воно вимагає більш глибокого, усвідомленого опрацювання на етапі, коли студенти вже мають певну клінічну базу та починають активніше взаємодіяти з пацієнтами. Саме тому фокус уваги змістився саме на четвертий рік навчання.
Дослідження, що заклало підґрунтя змін
Як зазначає доцентка Наталія Галіяш, важливим поштовхом до впровадження цієї дисципліни стало не лише загальне усвідомлення її актуальності, а й конкретні емпіричні дані. Задля обґрунтування необхідності окремого курсу з медичної комунікації було проведено ґрунтовне дослідження в межах українсько-швейцарського проєкту «Розвиток медичної освіти». Дослідження під назвою «Оцінка студентами-медиками процесу оволодіння комунікативною компетентністю під час навчання в університеті» передбачало детальний аналіз результатів анонімного опитування студентів університету.
До вибірки увійшли студенти третього курсу, які ще не мали досвіду безпосередньої взаємодії з пацієнтами, а також шестикурсники, які вже володіли практичним клінічним досвідом. У межах цього дослідження було розроблено спеціальні анкети для оцінювання задоволеності студентів процесом формування комунікативної компетентності протягом усього навчання. Крім того, науковці здійснили переклад, культурну адаптацію та впровадження міжнародно визнаного інструменту – Gap-Kalamazoo Communication Skills Assess-ment Form, який дозволив студентам провести об’єктивну самооцінку власних комунікативних навичок.
Отримані результати чітко засвідчили потребу у впровадженні певних освітніх компонентів, спрямованих на системне формування професійної комунікації. Адже медична комунікація, як з’ясувалося, не обмежується лише збором скарг та анамнезу, який традиційно добре відпрацьовується в освітньому процесі. Насправді йдеться про значно ширший спектр компетентностей. Це і вміння розпочати розмову з пацієнтом, і здатність встановити довіру, з’ясувати його уявлення, цінності та очікування щодо лікування. Це також вміння забезпечити коректну й чутливу комунікацію під час фізикального обстеження, надавати емпатичну підтримку, а також грамотно завершувати консультацію, підсумовуючи сказане та перевіряючи взаєморозуміння. Людяність та емпатія мають пронизувати всі етапи взаємодії лікаря з пацієнтом – і саме цього необхідно цілеспрямовано навчати ще під час здобуття медичної освіти.
Додатковим важливим імпульсом для нововведень стала безпосередня участь університету як проєктного партнера в активностях українсько-швейцарського проєкту «Розвиток медичної освіти». Зокрема, представниці університету – Наталія Галіяш, Ірина Боровик та Софія Гусак долучилися до роботи майстерні «Людяність та емпатія в охороні здоров’я». Одним з практичних результатів цієї співпраці стала публікація посібника для викладачів «Людяність та емпатія в охороні здоров’я» під редакцією Анастасії Леухіної.
На інституційному рівні ця взаємодія дала поштовх до розроблення нових освітніх компонентів. Спільно Наталя Галіяш та Ірина Боровик створили навчальну програму вибіркової дисципліни «Людяність та емпатія в роботі медика» для студентів медичного й стоматологічного факультетів. Спочатку цей курс започаткували для студентів 4 курсу медичного факультету, де його викладала Ірина Боровик. Тоді викладачі побачили дуже теплий відгук від студентства: майбутні медики зазначали і актуальність тем, і практичну користь занять, і сам формат викладання. Згодом, після оновлення освітньої траєкторії, дисципліну було перенесено на 1 курс. Приємно констатувати, що курс і надалі викликає щире зацікавлення та залишається популярним серед студентів.
Водночас набутий досвід переконливо засвідчив: для повноцінного формування комунікативної компетентності одного курсу – навіть надзвичайно якісного – недостатньо. Формування цієї характеристики є тривалим і поетапним процесом, який потребує системного, «спіралеподібного» розвитку з поступовим ускладненням і поглибленням змісту.
Саме тому в освітній програмі університету було вибудовано чітку логічну послідовність: початкове ознайомлення з основами медичної комунікації на молодших курсах і подальше поглиблене опрацювання на 4 курсі в межах дисципліни «Професійна комунікація лікаря», яка забезпечує вже більш зрілий, клінічно орієнтований рівень підготовки. Втілення такого комплексного підходу стало можливе завдяки підтримці адміністрації університету та активній участі проректора з навчально-наукової роботи, професора Аркадія Гавриловича Шульгая.
Місце комунікативної компетентності серед інших професійних компетентностей сучасного лікаря
Професорка Наталія Петренко наголошує, що комунікативна компетентність у сучасній медицині посідає одне з центральних, якщо не найважливіших місць серед усіх професійних якостей лікаря. Нині вже недостатньо бути просто «добрим спеціалістом», який володіє глибокими знаннями й суто технічними навичками. Сучасний лікар повинен уміти встановлювати якісний контакт з пацієнтом, чути його, розуміти контекст його життя, його страхи та очікування. Саме комунікативна компетентність є тим мостом, який з’єднує сухі медичні знання з реальною людиною.
На користь цього свідчать два основні чинники. По-перше, ми живемо в епоху стрімкого розвитку штучного інтелекту, телемедицини та цифрових технологій. Пацієнти дедалі частіше отримують первинну інформацію від Гуглу, ChatGPT чи різноманітних діагностичних застосунків. У цих умовах лікар перестає бути єдиним і монопольним джерелом знань, він стає партнером, інтерпретатором і супровідником. Саме якіс- на комунікація дозволяє медику пояснити складні речі, заспокоїти, мотивувати та побудувати довіру там, де будь-який цифровий алгоритм залишається безсилим.
По-друге, сучасний пацієнт – це більш інформована, критична й водночас глибоко тривожна людина. Він хоче не просто отримати рецепт і піти, а прагне бути почутим, зрозумілим і залученим у процес прийняття рішень щодо свого здоров’я. Без розвиненої комунікативної компетентності та емпатії неможливо втілити принцип пацієнт-орієнтованої допомоги, який нині визнано золотим стандартом сімейної медицини.
Психологічний щит для медика
Важливо також розуміти й інший, внутрішній бік професії: добре розвинена комунікативна компетентність – це один з найпотужніших чинників захисту самого лікаря від професійного вигорання. Коли спеціаліст вміє будувати глибокі, щирі стосунки з тими, кого лікує, його щоденна робота набуває справжнього сенсу. Він значно менше виснажується від спілкування з «важкими» пацієнтами, рідше відчуває емоційне вигорання та значно частіше переживає глибоке професійне задоволення. Лікар, який вміє ефективно спілкуватися, менше витрачає сил на внутрішні конфлікти, непорозуміння та розгляд скарг. Він створює навколо себе тривке поле довіри, яке, зрештою, захищає також його самого.
«Серед усіх компетентностей сучасного лікаря комунікативна складова не є додатковою чи другорядною. Вона є фундаментальною. Це та основа, яка об’єднує всі інші елементи – клінічне мислення, професійну етику, практичну майстерність і технологічну грамотність в єдине ціле під назвою «Лікар». У світі, де медична техніка стає дедалі досконалішою, саме людяність, емпатія та вміння спілкуватися залишаються тим єдиним, що відрізняє справжнього лікаря від високотехнологічного сервісу», – резюмує Наталія Петренко.
Основні навички та підходи, які опановують студенти в межах курсу
За словами Ірини Боровик, курс складається із шести шестигодинних занять. Уже на першому з них студенти опановують базові комунікативні навички, які нині вважають не просто «м’якими» (soft skills), а основними професійними компетентностями кожного лікаря.
«Ми вчимося правильно вітатися, відрекомендовуватися, чітко пояснювати свою роль і мету зустрічі, звертатися до пацієнта на ім’я, проявляти турботу про його комфорт і повагу, – розповідає Ірина Боровик. – Студенти опановують техніку відкритих і закритих запитань, принцип «лійки запитань», активне слухання, використання «золотої хвилини», узагальнення та техніку «відлуння», яка допомагає створити відчуття спільності з пацієнтом. Особливу увагу приділяємо скринінговому запитанню «Що ще?», яке дозволяє виявити всі проблеми пацієнта, а не лише ті, з якими він безпосередньо звернувся. Наприкінці збору інформації ми обов’язково підсумовуємо почуте, перевіряючи, чи правильно зрозуміли стан людини».
Окремим блоком на курсі вивчають Калгарі-Кембриджську модель структури консультації – від початку розмови до спільного прийняття рішень з урахуванням побажань пацієнта. Ця структура допомагає вести консультацію впевнено, ефективно та економно за часом, значно підвищуючи рівень довіри. Студенти також розглядають комунікацію в медичній команді, алгоритми передачі інформації, професійні кордони та профілактику емоційного вигорання. У майбутньому планується ввести теми комунікації з військовослужбовцями та повідомлення про медичну помилку. Майбутні медики високо оцінюють цей курс: багато з них зазначають, що вже активно застосовують отримані навички під час практики на клінічних кафедрах.
Наталія Галіяш додає, що на окремих заняттях студентів вчать повідомляти погані новини, проводити мотиваційне інтерв’ю, працювати із сильними емоціями пацієнта та будувати справді емпатичне спілкування: «Для мене особливо цінно, що ці теми нині надзвичайно актуальні й у практичній медицині. Працюючи фасилітаторкою з групою рівних «Спільновчання» від українсько-швейцарського проєкту «Розвиток медичної освіти», я бачу великий запит у лікарів різних спеціальностей саме на навички комунікації – як підтримати людину у складний момент, як говорити про важке, як мотивувати пацієнта до лікування та формувати взаємну довіру.
Тому ми не лише знайомимо студентів з протоколами, зокрема SPIKES/ПІДХІД, а й багато мовимо про емоції, емпатію та людяність у медицині. Адже саме в непростих ситуаціях найбільше проявляється справжнє обличчя лікаря. Окрему увагу приділяємо й мотиваційному інтерв’ю – інструменту, який допомагає не тиснути на пацієнта, а чути його, розуміти його потреби та разом шукати шлях до змін».
Інтерактив і симуляції: чим курс відрізняється від традиційного навчання
Сучасна медична освіта вимагає відходу від класичних форматів, тому курс побудовано як симуляційний тренінг, де максимально відмовилися від лекційно-семінарського підходу на користь інтерактиву. Студенти працюють у малих групах, беруть участь у дискусіях, рольових іграх, відпрацьовують навички зі стандартизованими пацієнтами та аналізують відеоситуації у форматі «акваріум-дискусії».
Наталія Галіяш наголошує на важливості саморефлексії: «Ми намагаємося розвивати у студентів вміння аналізувати власні думки, дії та емоційні реакції. Одним з методів є мозковий штурм з подальшим створенням майндмепів (ментальних карт). Наприклад, студенти разом розмірковують над тим, які почуття можуть виникати у пацієнта під час отримання важких новин, що стоїть за цими емоціями, а також, які реакції лікаря будуть підтримувальними, а які, навпаки, можуть поранити чи роздратувати».
Наталія Петренко підкреслює, що навчання орієнтоване на формування реальних професійних компетентностей: «Студенти не просто студіюють матеріал чи слухають викладача, а постійно працюють самостійно та в командах. Завдяки рольовим компонентам вони занурюються у симуляції – від звичного амбулаторного прийому до складних ситуацій, як-от повідомлення поганих новин, робота з агресивним пацієнтом чи надання паліативної допомоги. Для цього ми, викладачі, самі часто стаємо «пацієнтами», що робить процес живим та ефективним. Після кожної симуляції обов’язково проводимо структурований дебрифінг. Студенти вчаться аналізувати свої дії, емоції, їхній вплив на пацієнта та власний розвиток. У подальшому ми плануємо залучити ШІ-пацієнтів (штучний інтелект), що дасть можливість безпечно та необмежену кількість разів тренувати комунікацію, емпатію й збір анамнезу».
Об’єктивний контроль: як виміряти емпатію та якість взаємодії
Оцінювання «м’яких навичок» традиційно вважають непростим завданням, адже емпатію не так легко виміряти, як знання з анатомії. Проте у сучасній медичній освіті комунікативні критерії чітко структуровані.
Наталія Галіяш пояснює, як саме побудована система оцінювання: «Ми використовуємо міжнародні настанови та чек-листи. Під час занять студенти оцінюють себе й колег, а також отримують зворотний зв’язок від викладачів. Такі ж підходи застосовують й на об’єктивному структурованому клінічному іспиті (ОСКІ), який студенти ТНМУ складають на 3-5 курсах, а також під час другого етапу Єдиного державного кваліфікаційного іспиту (ЄДКІ). У нашому університеті розроблено уніфікований підхід: приблизно п’ята частина оцінки на комунікаційних станціях стосується саме взаємодії з пацієнтом – наскільки уважно студент слухає чи вміє пояснювати, підтримувати контакт, використовувати зрозумілу мову та лексику емпатії».
Емпатія та етичність проявляються у конкретних словах, інтонаціях і поведінці. Навіть під час фізикального обстеження лікар не повинен діяти мовчки – він пояснює власні кроки, попереджає про дискомфорт і заспокоює людину. Калгарі-Кембриджська модель допомагає гармонійно поєднати ці клінічні та комунікативні навички. «Для відстеження прогресу використовуємо опитувальник Gap-Ka-lamazoo Communication Skills Assessment Form, який ми адаптували. Він дозволяє наочно побачити, як змінюються навички студентів упродовж навчання, адже для нас важливо фіксувати не лише приріст теоретичних знань, а й здатність будувати партнерське та людяне спілкування», – додає Наталія Галіяш.
Лікарі нового покоління: вплив курсу на пацієнтів та систему охорони здоров’я
Головна мета таких освітніх змін – довгостроковий ефект для всієї медичної галузі України та зміна філософії взаємин між лікарем і пацієнтом.
Ірина Боровик підсумовує очікування від проєкту:
«Ми прагнемо, щоб наші випускники стали лікарями нової формації – не просто висококваліфікованими фахівцями, а насамперед людяними, чуйними, емоційно стійкими та всебічно компетентними. Вони вмітимуть швидко встановлювати довіру, чути пацієнта «між рядками», делікатно вести складні розмови та ефективно працювати в команді. Поєднуючи глибоку емпатію з професійними межами та навичками рефлексії, молоді спеціалісти будуть захищені від передчасного емоційного вигорання.
Для пацієнтів це означатиме зустріч з лікарем, який по-справжньому чує. Така взаємодія покращує прихильність до лікування та забезпечує кращі результати терапії. Для системи охорони здоров’я загалом це шлях до зменшення кількості конфліктів і скарг, зниження ризику медичних помилок та підвищення стійкості первинної ланки медицини – що критично важливо в умовах війни, міграційних процесів та активної цифрової трансформації.
Ми хочемо, щоб через кілька років у медичних закладах працювали лікарі, яким пацієнти без вагань довірятимуть не лише фізичне здоров’я, а й свої найглибші переживання, почуваючись поруч з ними захищеними й несамотніми».
Одне запитання до спікерів
– Яку одну пораду щодо спілкування з пацієнтом дали б студентам, які лише починають свій клінічний шлях?
Ірина Боровик: «Найважливіша порада, яку хотіла б дати майбутнім лікарям: навчіться більше слухати, ніж говорити. Коли ми запитуємо колег, чи вважають вони себе комунікативно компетентними, майже всі впевнено відповідають «так». Адже ми багато розповідаємо, пояснюємо, «проводимо бесіди». Але справжній майстер комунікації – це той, хто чує пацієнта. Слухайте уважно. Слухайте не лише слова, а й те, що між ними. Чуйте страхи, очікування, біль і надію людини. Коли пацієнт відчуває, що його справді чують – довіра виникає природно, а вся ваша подальша робота стає набагато ефективнішою та легшою. Просто слухайте. І чуйте».
Наталія Петренко: «Студентам, які лише починають свій клінічний шлях, я б порадила пам’ятати, що емпатія в медицині стосується не лише пацієнта, а й самого лікаря. Дуже важливо вміти розуміти власні емоції, відчуття та особисті кордони, дбати про свій ресурс і підтримувати колег. Адже людина, яка не вміє турбуватися про себе, з часом виснажується, їй стає значно важче бути уважною та емпатичною до інших. Справжня ж емпатія – це насамперед уміння бачити в людині людину, помічати її переживання, страхи та емоції».
Наталія Галіяш: «Студентам, які вже зовсім скоро завершать навчання й прийдуть у практичну медицину, я б порадила пам’ятати, що майбутнє не визначене. Майбутнє медицини багато в чому буде саме в їхніх руках. І саме вони матимуть можливість не лише реалізовувати себе як фахівців, а й формувати ту систему охорони здоров’я, в якій людяність, емпатія та повага до пацієнта будуть справжніми цінностями. Дуже хочеться, щоб разом з професійними знаннями вони винесли з університету й розуміння того, наскільки важливими є уважність до людини, підтримка та довіра у спілкуванні. Адже доброго лікаря визначають не лише клінічні навички, а й уміння підтримати пацієнта, бути чутливим до його переживань і водночас дбати про здорову атмосферу всередині медичної спільноти. Вірю, що саме молоді лікарі здатні будувати таку медицину, де і пацієнти, і медичні працівники почуватимуться підтриманими, почутими та гідно ставитимуться одне до одного».
Лариса ЛУКАЩУК