У читальній залі бібліотеки ТДМУ відбулася зустріч студентів-стоматологів з В.В. Файфурою – випускником нашого університету, знаним ученим-патофізіологом, доктором медичних наук, професором, академіком Української екологічної академії наук, заслуженим працівником охорони здоров’я України.
Гостя тепло привітала директор бібліотеки Олена Проців, а провідний бібліотекар Любов Романів і бібліотекар першої категорії Світлана Пушкар нагадали присутнім біографію Василя Васильовича.
Василь Файфура народився 25 квітня 1940 року в селі Сивороги на Хмельниччині, навчався у Великопобіянській школі, яку закінчив із золотою медаллю. Нестримна тяга до знань була йому притаманна з дитячих років.
1957 року юнак вступив до Тернопільського медичного інституту й став одним з перших студентів новоствореного вишу. 1963 року з відзнакою закінчив його та був рекомендований вченою радою на наукову роботу на кафедрі патологічної фізіології, де пройшов шлях від аспіранта до професора. Напрямком своєї наукової діяльності Василь Васильович обрав патологію щитоподібної залози та її роль у патогенезі ушкодження серця.
1963-1966 рр. навчався в аспірантурі. 1967-го захистив кандидатську дисертацію на тему: «Реактивність до хімічних факторів нервового збудження при порушеннях функції щитоподібної залози в експерименті». Закінчивши аспірантуру, працював асистентом кафедри патологічної фізіології Тернопільського державного медичного інституту. 1979 року призначений на посаду доцента кафедри. Після захисту докторської дисертації на тему: «Холінергічна регуляція серця при патології щитоподібної залози» (захист відбувся 1986 року в Москві), йому було присвоєно вчене звання професора.
Успішну наукову працю Василь Васильович вдало поєднував з організаторською діяльністю. 1978-1984 рр. обіймав посаду заступника декана медичного факультету. 1984-1993 рр. був проректором з навчальної роботи. З 1996 до 2006-го керував кафедрою патологічної фізіології. Відповідальне ставлення до обов’язків, величезна працьовитість і відповідальність сприяли зростанню авторитету високопрофесійного науковця, педагога, керівника. Василь Файфура – дійсний член Української екологічної академії наук, член двох спеціалізованих вчених рад (при Тернопільському та Буковинському державних медичних університетах), член редколегії чотирьох наукових журналів, член консультативної ради та конкурсної комісії університету, заступник директора навчально-наукового інституту з навчальної роботи ТДМУ, член оргкомітетів з підготовки багатьох наукових форумів. Йому належить 300 наукових і навчально-методичних праць, серед яких – підручник «Патологічна анатомія і патологічна фізіологія людини» (2000), електронний підручник під такою ж назвою, «Практикум з фізіології і патології» (2002), п’ять навчальних посібників, у тому числі англійською мовою (2006), шість авторських свідоцтв на винаходи. Такій працьовитості можна позаздрити!
Серед захоплень Василя Васильовича, не пов’язаних з медициною, – боністика, історія, поезія. З-під його пера вийшли книги «Печера Кришталева: третє відкриття», «Ностальгія» – про рідне село й родину.
Кажуть, доля відраховує нам довжину життя, а глибину й масштабність його створюємо ми самі. Учасники зустрічі в бібліотеці попросили Василя Васильовича поділитися спогадами про студентські роки, згадати найпам’ятніше з історії альма-матер.
– Вищий медичний навчальний заклад у Тернополі відкрили 12 квітня 1957 року. Тернопільська обласна рада виділила два приміщення для розташування навчально-теоретичної бази, адміністрації та інших підрозділів інституту. Адміністративний корпус був на тодішній вулиці Першого травня, 6А (теперішня адреса: вул. Ю. Словацького, 2), інший – на майдані Волі (на той час – площа Свободи), – розповів Василь Васильович. – Бібліотеку розташували на першому поверсі адміністративного корпусу в двох кімнатах, одну з яких відвели під книгосховище. Навчальних посібників тоді вкрай не вистачало. У перший навчальний рік бібліотечний фонд налічував лише 27 тисяч примірників і був сформований з книжкових надходжень, які надійшли з інших медичних навчальних закладів і медичних бібліотек сусідніх областей. Звідти віддавали не кращі примірники, а здебільшого зношені й застарілі. Але бібліотекарі «трусилися» над кожним підручником та суворо наказували читачам берегти їх і своєчасно повертати після закінчення сесії.
Василь Васильович пригадав кумедний випадок, який трапився з ним на 1 курсі:
– Якось у навчальному корпусі я знайшов загублений кимось підручник з біохімії, що лежав на сходах, й вирішив повернути його книгозбірні. Директор бібліотеки Павло Сидорович Герасименко, побачивши, що книжка, яку я приніс, сильно зношена, вийшов із себе та розпікав мене хвилин десять. Даремно я намагався пояснити, що книжка не моя, що я її знайшов. Директор мене не слухав. А на 2 курсі мене ввели до складу редколегії інститутської стінної газети «За радянського лікаря», де редактором був асистент кафедри нормальної фізіології Анатолій Васильович Ковальчук, а художником – Павло Сидорович. Він мав великий хист до малювання. Тоді було заведено, що напередодні загальноінститутських партійних, комсомольських чи профспілкових зборів обов’язково мала вийти «стіннівка». І ось готуємо свіжий випуск. Замітки вже наклеєні на ватман, я даю заголовки, Павло Сидорович виводить їх на папері. Залишилася одна замітка, де деканат хвалиться добре налагодженою роботою зі студентами і тим, що майбутні медики добре складають іспити. Може, тому, що на годиннику вже перша ночі, придумати заголовок ніяк не вдається. «Павле Сидоровичу, – кажу – напишіть просто: «Нам повезло». Анатолій Васильович Ковальчук у сусідній кімнаті чекає, доки йому принесуть газету, я ж пішов додому. О пів на другу ночі задзвонив телефон: «Негайно на кафедру!». Приходжу й бачу: стоять один навпроти одного Павло Сидорович та Анатолій Васильович, обличчя в обох червоні, мов помідор. «Що за заголовок? Кому повезло?» – обурювався редактор. Павло Сидорович був емоційною людиною, але Ковальчук – ще емоційнішим, тож крик стояв неабиякий. Врешті, о третій годині ночі ми газету вивісили-таки. Сьогодні це видасться дивним, але тоді світло в інституті горіло й уночі, бо студенти вчилися. Моєю улюбленою аудиторією була читальна зала кафедри марксизму-ленінізму (тепер там кафедра нормальної фізіології). Просиджував за книжками до другої години ночі. Повчишся, поспілкуєшся зі студентами, потім поспиш до сьомої й на дев’яту – на навчання. Життя в інституті вирувало допізна. В аудиторії №3 містилася читальна зала бібліотеки. Це була багатопрофільна аудиторія. Зранку там читали лекції, після третьої години видавали книжки студентам, а в суботу пополудню і в неділю столи зсували під стіну й аудиторія перетворювалася на спортзалу.
– Треба віддати належне людям, завдяки яким стало можливим відкриття в Тернополі медичного інституту, – продовжує розповідь професор В.В. Файфура. – Керівництво УРСР планувало зорганізувати в нашому місті вищу партійну школу для слухачів із західних областей України та корпус на площі Свободи (тепер – майдан Волі) будували для неї. Але тодішній перший секретар обкому партії Григорій Шевчук зумів переконати ЦК Компартії України, що Тернополю вищий медичний навчальний заклад потрібен більше, ніж вищий партійний. Коли в липні 1957 року я подавав документи для вступу, будівля ще стояла без вікон, звідти пахло фарбою.
Студенти медінституту проживали в двох гуртожитках, ще один будинок виділили для викладачів, які приїхали з інших міст і потребували квартир.
Найтепліші спогади Василь Васильович зберіг про першого керівника нашого вишу Петра Омеляновича Огія. Нелегка це була справа – зорганізувати в невеликому Тернополі вищий навчальний заклад, але Петро Омелянович впорався і потім упродовж 15 років успішно його очолював. Інститут був одним з кращих в УРСР, а його ректора за відмінні організаторські здібності тричі нагороджували орденом Трудового червоного прапора.
– 1963 року я отримав диплом, а 1973-го ми знову зібралися в рідному інституті, щоб відзначити 10-ту річницю закінчення альма-матер. І запросили на свято Петра Омеляновича, який на той час працював директором Київського інституту гематології та переливання крові. Він не відмовив, приїхав. Я сфотографував Петра Омеляновича під час його виступу в актовій залі. Це був його останній виступ та остання фотографія першого ректора в стінах нашого вишу. Доля не була прихильною до Петра Омеляновича, але випускники Тернопільського медінституту згадують його з вдячністю й повагою. Розумний, красивий, дотепний, енергійний, доступний керівник – таким він залишився в нашій пам’яті.
Згадуючи минуле, Василь Васильович зазначив, що сучасні студенти не знають, що таке будівельні загони чи примусові поїздки на роботу в колгосп. А колись було по-іншому.
– Під час навчання нас використовували як робочу силу. Зокрема, нинішній парк Національного відродження – це колишній Комсомольський сад, закладений майбутніми медиками. І досі там ростуть дерева, які я посадив. Ліс за Тернопільським ставом – теж справа рук студентів нашого інституту. Раніше там пустка була. 1958 року сформували перший студентський сільськогосподарський загін, який поїхав на цілину зібрати урожай. До речі, загін очолив Іван Чекман – один з перших випускників нашого вишу, якого нині називають легендою вітчизняної фармакології, член-кореспондент Національної академії медичних наук України та член-кореспондент Національної академії наук України. Активно залучали майбутніх медиків й до збору врожаю у колгоспах в межах області.
У зв’язку з цим гість розповів ще одну цікаву історію.
– 1961 року нас, студентів 5 курсу, відправили в Борщівський район на осінньо-польові роботи. Загін, де я працював, розташувався в селі Верхнє Кривче, а на околиці сусіднього села Нижнє Кривче, за розповідями місцевих селян, містилася карстова печера. Вхід до неї був завалений, а з часом земля осунулася й приховала місце завалу. Ми взялися його знайти. Коли почали шукати, звернули увагу, що вода з поля стікає струмочками в одне місце. Взялися копати – й знайшли вхід до печери, яку пізніше назвали Кришталевою. Детальніше про ці події я написав у книжці «Печера Кришталева: третє відкриття».
За цікавою розмовою час збіг непомітно. На завершення зустрічі Василь Васильович побажав студентам міцного здоров’я та відмінних знань:
– Опановуйте медичні науки, щоб стати гарними фахівцями, здобути авторитет і повагу пацієнтів.
Директор бібліотеки від імені присутніх подякувала гостю за захоплюючу розповідь й висловила сподівання на нові зустрічі. Адже спогади Василя Васильовича про минуле, його роздуми про сьогодення цікаві кожному.
Лідія ХМІЛЯР