Минає 40 днів з часу, коли відійшов у вічність академік НАМН України, доктор медичних наук, професор, завідувач хірургії №3 НМУ ім. О.О. Богомольця, лауреат Державної премії (двічі), головний позаштатний спеціаліст МОЗ України за спеціальністю «хірургія» Петро Дмитрович Фомін.
Народився Петро Дмитрович Фомін 1939 року в Мордовії в селі Бабєєво Темниківського району у сім‘ї службовців.
1956 року закінчив зі срібною медаллю школу в Темникові. Того ж року вступив на перший курс навчання Томського медичного інституту, який закінчив з відзнакою. Після закінчення інтернатури вступив у клінічну ординатуру при кафедрі госпітальної хірургії Томського медичного інституту, яку на той час очолював відомий хірург зі світовим іменем, професор Андрій Григорович Савіних, який був одним з організаторів першого онкологічного центру в Сибіру. Сагітальна діафрагмальна круротомія за Савіних – видатне досягнення в хірургії, за словами С.С. Юдіна.
Під керівництвом академіка А.Г. Савіних і професорки В.С. Рогачової Петро Дмитрович формувався як хірург широкого діапазону діяльності. Опановує операційні тонкощі та особливості виконання операцій на грудній клітці, екстирпації та пластики стравоходу, операції на шлунку й кишківнику. З серпня 1970 року Петро Дмитрович Фомін з професоркою В.С. Рогачовою на запрошення Міністерства охорони здоров’я України переїжджає до Києва.
За цей час Петро Дмитрович Фомін пройшов шлях від асистента хірургічної клініки інституту О.О. Богомольця до професора, завідувача кафедри хірургічної клініки, головного хірурга МОЗ України.
У серпні 1999 року я вперше переступив поріг клініки факультетської хірургії педіатричного факультету, яку на той час очолював член-кореспондент НАМН України, професор Василь Дмитрович Братусь, а професором кафедри працював П.Д. Фомін. На той час колектив кафедри займався проблемою надання хірургічної допомоги хворим з гострими шлунково-кишковими кровотечами. Вперше в Україні було зорганізовано центр шлунково-кишкових кровотеч на базі центральної міської комунальної лікарні міста Києва. Вперше на практиці в клініці застосували ендоскопічний гемостаз з моніторингом і впровадили в практику нові методи пілоро- та дуоденопластики гострокровоточивих виразок. Використовуючи органозберігальні та органощадні операції в практиці, вдалося знизити післяопераційну та загальну летальність серед хворих шлунково-кишковими кровотечами на 25 відсотків. Операції в клініці проводили практично цілодобово – 3-4 операційних бригади. Мені в той час, як молодому клінічному ординатору випала можливість працювати в цих операційних бригадах, де провідним оперативним хірургом був професор П.Д. Фомін. Він оперував найважчих хворих з найбільшим ризиком операційного втручання та анестезіологічного забезпечення. Чудово знав анестезіологію. Петро Дмитрович часто під час операційного втручання запитував анестезіолога про перебіг наркозу, орієнтуючись за забарвленням крові та за частотою серцевих скорочень, а іноді тимчасово зупиняв операційне втручання, дочекавшись стабілізації серцево-судинної системи. В операційній завжди був зосередженим, холоднокровним, упевнений у власних силах і досвіді. Пригадую випадок, коли під час мобілізації шлунку по малій кривизні було пошкоджено arteria gastrica sinistra, яка була розташована атипово. Масивну шлункову кровотечу, яка заліпила хірургу очі, Петро Дмитрович зупинив вправним рухом.
Про стан пацієнтів, які лікувалися в клініці, Петро Дмитрович знав усе: показники лабораторних методів дослідження, а при кровоточивих виразках у динаміці еритроцити, гемоглобін, лейкоцити, клініко-ендоскопічні характеристики виразки. Деякі інструментальні методи дослідження, зокрема рентген-контрастні дослідження стравоходу, проводив особисто в рентгенологічному кабінеті.
Обходи в реанімаційному відділенні розпочинав з ургентної клінічної лабораторії, а при огляді пацієнта в післяопераційній палаті Петро Дмитрович міг дати розпорядження про дальший хід лікування в післяопераційному періоді.
Особлива риса характеру Петра Дмитровича – це доброта та безкорисливість. До пацієнта в післяопераційній палаті він звертався «миленькая» або «мой милый человек». Особливо вражали мене його почуття синівського обов‘язку у ставленні до батьків, які дали йому життя, мами Анни Яківни та батька Дмитра Осиповича, яких він зі своє сім‘єю провідував, приїжджаючи в гості, допомагав по господарстві.
Не знаю, як склалася б моя професійна доля, якщо б не академік Василь Дмитрович Братусь і професор Петро Дмитрович Фомін. Свого часу після закінчення клінічної ординатури Василь Дмитрович запропонував мені вступити до аспірантури медичного інституту ім. О.О. Богомольця. Після вступу до аспірантури науковим керівником дисертації було призначено професора Петра Дмитровича Фоміна, який став мені вчителем, порадником, а в подальшому – консультантом моєї докторської дисертації.
Вчена рада Тернопільського медичного університету ім. І.Я. Горбачевського обрала академіка П.Д. Фоміна почесним професором, а згодом – членом наглядової ради.
Особлива риса Петра Дмитровича – в умінні спілкуватися біля ліжка хворого чи в операційній з медичним персоналом, з колегами на науковому форумі чи студентами. Якось у нашому університеті за ініціативи студентів-старшокурсників ми провели зустріч з академіком П.Д. Фоміним. День був перед вихідним. І звичайно, керуючись цим фактом, зустріч була запланована на 60 хвилин, а затягнулася на цілих чотири години. Студенти не хотіли покидати аудиторію й ставили дедалі більше й більше питань.
Останній приїзд Петра Дмитровича до ТНМУ відбувся як опонента докторської дисертації. Тоді Петро Дмитрович почував себе не цілком комфортно зі здоров’ям. Інший професор у такій ситуації міг би просто відмовити в приїзді, відправивши рецензію до вченої спеціалізованої ради, а академік П.Д. Фомін, перемагаючи біль і не показуючи це нікому, приїхав і виступив як опонент наукового дисертаційного дослідження.
Важко писати ці слова про людину, яку знав 30 років, до якої завжди, будь-якої хвилини можна було зателефонувати, порадитися, як правильно вчинити в тій чи іншій ситуації. На телефонні дзвінки він відповідав завжди, навіть вночі з операційної. Тепер телефонний дзвінок мовчить. Учитель пішов із життя, залишивши за собою велику школу хірургії та вдячних учнів.
Із сумом і скорботою професор С.Й. Запорожан,
а також доцент В.М. Сидоренко, професор Є.М. Шепетько, професор П.В. Іванчов, професор М.М. Стець, доцент М.А. Повч, професор В.І. Нікішаєв, к.м.н. А.В. Смерека, доцент Ю.М. Фатула, доцент Б.М. Пацкань, доцент О.В. Заплавський, доцент О.Б. Біляков-Бєльський.