Медики відділення судинної хірургії щиро вітають з ювілеєм свою колегу – постову медсестру Марію Грабовську, бажають міцного здоров’я й багато щасливих років! 5 вересня вона відсвяткувала золотий ювілей. Під час розмови з Марією Богданівною попросила розповісти про життєвий та професійний шлях, людей, яких вона любить і поважає, чого досягла в житті та чи має, крім медицини, ще якісь захоплення.
– Маріє Богданівно, у вас доволі багатий професійний досвід – понад тридцять років у медицині.
– І зважте, що всі ці трудові роки присвятила відділенню судинної хірургії. Одразу після шкільної парти влаштувалася тут санітаркою. Півтора року працювала, а потім вступила до Чортківського медичного училища. Тоді його філія була в Тернополі, тому я мала змогу навчатися на вечірньому відділенні й водночас трудитися.
Узагалі ж мріяла стати лікарем, але не вдалося вступити до вишу, а щоб не пропадав рік, влаштувалася на роботу молодшою медсестрою. В мене ще з дитинства була мрія працювати в лікарні. Чомусь батькові також подобалася ця професія й хоч він жодного стосунку до медицини не мав, але мій вибір усіляко підтримував. Пригадалося, як мама розповідала, що я маленькою завжди розкладала ляльки по кімнаті й починала їх лікувати, а інші ігри мене не цікавили. На жаль, обставини склалися так, що вивчилася лише на медсестру, але ні про що не шкодую. Якщо життя так склалося, отже, так задумав Господь, бо, як згодом з’ясувалося, що це й є моя професія на все життя.
– Більшість пацієнтів оцінюють роботу медичної сестри по тому, як вона робить уколи чи ставить крапельниці. «Ось ця гарна медсестричка, так вколе, ніби комарчик вкусив», – діляться враженнями хворі. Ви пригадуєте свій перший заштрик?
– На жаль, не пригадую. Можливо, тому що санітаркою працювала в перев’язувальній. Тоді вся моя увага була сконцентрована на тому, аби навчитися добре проводити перев’язки, бо це також ціле мистецтво, яким не просто оволодіти за короткий час. Узагалі ж робота у відділенні судинної хірургії непроста. Бувають і непередбачувані випадки. Найнебезпечніші – післяопераційні ускладнення, тому від такої роботи була спочатку навіть трішки у потрясінні. Але згодом призвичаїлася, переборола страх, невпевненість. Дуже допомогло згодом навчання в медичному училищі, там уже розуміла про що йдеться, бо теорія підтверджувалася практикою. Пригадала заняття з хірургії, які проводив у нас відомий в області хірург, він був доволі вимогливим викладачем, навіть трохи суворим, але звертав увагу на найменші деталі. «Тримай руку ось так, перерахуй інструменти, придивися до рани», – як в армії віддавав накази наш вчитель. І згодом це дуже згодилося мені в практичній роботі, бо ти як риба в воді, не думаєш, який інструмент і коли потрібно подати хірургу, а працюєш уже, як-то кажуть, на автоматі, коли кожна навичка відточена.
– Зараз що входить до ваших посадових обов’язків?
– Наразі працюю постовою медсестрою. Це – догляд за хворими: вимірювання температури, ті ж ін’єкції, крапельниці, прийом нових хворих. Повсякчас треба піклуватися про пацієнтів і стежити за їхнім самопочуттям, тобто бути, як мовиться, на вістрі подій. Знаєте, скільки б не працював у лікарні, але все одно хвилюєшся за кожного недужого. Це ж людське життя і ти відповідаєш за нього! З роками у відділенні зросла кількість хворих, та й недуги значно «помолодшали», роботи є достатньо. До карантину ми працювали по дванадцять годин, а наразі мій графік змінився – працюю добу, тобто 24 години. І хоча планових операцій поменшало, але важких хворих не залишиш наодинці з хворобою, тому їх доправляють у відділення. До того ж зараз у нашому підрозділі лікуються хворі після кардіохірургічних втручань на відкритому серці. А це особливі пацієнти, яким також потрібно чимало уваги.
– Чи не було думки перепочити, адже у вас уже, напевно, достатньо медичного стажу, або ж змінити напрямок діяльності?
– Про відпочинок навіть і не замислююся. Звикла, що зранку збираюся на роботу, планую свій робочий день, і навіть не уявляю, як у ньому не буде місця для професійних обов’язків. Коли відповідальна за щось, то й внутрішньо намагаюся швидше зорганізуватися, тримати себе, як кажуть, у формі. Мені подобається спілкування з людьми, особливо, коли знаєш, що порадою чи добрим словом можеш дещо змінити ставлення пацієнта до хвороби. Люди з хронічними захворюваннями дуже вразливі, бо їх біль не припиняється ні вдень, ні вночі, його не погамувати навіть найсильнішими знеболювальними, а добре співчутливе слово часто допомагає.
Окрім того, я душею прикипіла до свого відділення, воно ж зростало, на моїх очах змінювалося. Нині наші фахівці, судинні хірурги, володіють технікою таких оперативних втручань, що й не в кожній лікарні зможуть провести. Якщо колись пацієнт міг у нас перебувати кілька тижнів після операції, то тепер на поміч прийшли малоінвазивні методики, ощадні оперативні втручання, лазерні технології й це значно полегшило та скоротило післяопераційний період. Буває, що судинні недуги часто становлять загрозу для життя пацієнта, але він не повинен про це навіть здогадуватися, бо може розгубитися, впасти в паніку, але хто, як не медпрацівник має допомогти повернути віру у себе, запевнити, що лікарі допоможуть і все буде гаразд.
– Як проводите вихідні, святкові дні?
– Особливих захоплень, як-от, скажімо, колекціонування, немає. Колись часто любила посидіти за вишиттям, але коли почали хворіти батьки, то щотижня до них у село навідуюся. Там вже даю волю емоціям, захопленням, приміром, таким, як вирощування квітів. Раніше й не здогадувалася, що догляд за рослинами може так захопити. Бо, й справді, спостерігаючи за квіткою, й твоя душа квітне. Найбільше люблю наш український символ – чорнобривці, вони в мене на клумбах і на городі, бо це улюблені квіти нашої родини. Останніми роками захопилася трояндами, це квітка гордовита, елегантна, ще й дуже надихаюча. Вирощую і штамбові, і виткі, і чайні, і гілкові, морозостійкі троянди. Нещодавно посадила такі, що в’ються по землі, на вигляд їх квіти доволі дрібненькі, але дуже красиво виглядають, ніби барвистий килимок розкинувся на городі. Коли доглядаю за рослинами, люблю послухати аудіокнигу, щоб час зекономити.
– На кухні багато часу проводите, чи є у вас коронні страви?
– Куховарити не дуже полюбляю, але з нетерпінням чекаю, коли в гості завітають мої діти – син, донька, зять. От тоді вже політ моєї кулінарної фантазії не знає меж. Але діти віддають перевагу простим стравам, особливо вареникам з розмаїтими начинками. Мої рідні люблять і м’ясні страви, і десерти. Коронний десерт – це торт «Зруб» з особливою кремовою начинкою з безе та горіхами.
– Усі 50 років доля була прихильною до вас, а за що вдячні їй найбільше?
– За те, що навчила вірити та прощати, сподіватися та радіти кожному, даному Богом, дню. Вдячна, що подарувала мені люблячих батьків, які дали мені у життя багато мудрих порад. Доля подарувала мені міцну сім’ю – надійну та люблячу другу половинку – чоловіка Володимира, чудових дітей, зятя.
– Отож знаєте, що означає слово «щастя»?
– У кожного своє розуміння цього слова. Для мене щастя – це щаслива родина, дружний колектив, де всі тебе розуміють. Для мене це дуже важливо. Мені подобається вислів одного письменника: «Щастя – це рідні, гарячі руки, які ніколи тебе не випустять, і не кинуть, навіть, якщо перекинувся весь світ». Ось така філософія щастя.
– Що надихає вас, дає сил, свіжих емоцій?
– Як не дивно, це осінь, і хоча іноді кажуть, що старість – це осінь життя, але для мене це час, коли я прийшла у цей світ. Це пора, коли наливаються життєдайною енергією плоди, тішать бабиним літом останні подихи теплих днів, а природа щедро обдаровує людей своїми дарами. Це час, коли йдемо в поле, щоб зібрати врожай, аби вже наступної весни покласти у землю бульбу чи насінину, яка тішитиме нас добірним, щедрим урожаєм.
Лариса ЛУКАЩУК