Кандидатка медичних наук, асистентка кафедри загальної гігієни та екології ТНМУ Орися Смачило обрала медицину за покликом душі. Нині Орися Мирославівна – авторитетна лікарка-практик, терапевтка вищої кваліфікаційної категорії, членкиня Міжнародної ліги гомеопатів, вимоглива та справедлива викладачка, талановитий науковець, цікава й непересічна особистість, берегиня та знавчиня українських національно-культурних традицій є гостею нашої газетної рубрики «Вітальня». І це чудова нагода для щирої розмови. Тож поспішаю докладніше розпитати Орисю Мирославівну про її життєвий та професійний шлях, лікарську, наукову й громадську діяльність, про вподобання та духовні цінності, які вона сповідує.
«Зростала з думкою, що кращої професії, ніж лікар, у світі немає»
– Де минули ваші юні роки? Поділіться найяскравішими спогадами.
– Народилася я в мальовничому селі Будилів, що розташоване на правому березі річки Стрипи на Тернопільщині. Батько Мирослав Олексійович працював ветеринарним фельдшером, мама Феодосія Петрівна – зоотехніком. У нашій родині було четверо дітей. Я, найстарша, брати Олексій та Петро й наймолодша сестра Марія. На жаль, 20 років тому Марії не стало, немає вже на світі й братів – відійшли у вічність. Смерть невблаганна, але вона не владна над пам’яттю. З племінниками, яких люблю, ми дуже близькі. Повертаючись спогадами в минуле, часто згадую Козову – райцентр, куди згодом переїхала наша сім’я, тож до п’ятого класу я пішла вже у цьому селищі. Вчилася добре й батькам допомагала по господарству. Після восьмого класу подала документи в медучилище в Бережанах, але не склалося – не прийняли. За що тепер, до слова, вдячна долі. Тож повернулася до школи, щоб продовжити навчання. В мене були чудові однокласники, з якими мені було дуже комфортно й загалом вчитися подобалося. Після десятого класу подала документи на лікувальний факультет Львівського національного медичного університету (на той час – інституту), але на першому ж екзамені з фізики, до якого готувалася дуже ретельно, отримала двійку й повернулася додому. Санітаркою в лікарню мене теж не взяли. Працювала в місцевому колгоспі «Родіна». Спочатку – на різних роботах, потім – на птахофабриці. Через рік – знову поїхала вступати до Львівського медінституту. Успішно склала всі іспити, але … не пройшла за конкурсом. Одного бала забракло. Коли забирала документи, випадково почула розмову двох викладачів у коридорі: вступнику треба мати стаж роботи в колгоспі та членство в партії, лише тоді, можливо, йому випаде шанс бути зарахованим на навчання. Для мене це було відкриттям. Виявляється, не знаннями єдиними… Повернувшись, продовжувала працювати на птахофабриці, де мене вже «підвищили» до обліковця. Але почута інформація не виходила з голови. Тож коли колгоспний парторг, якій я допомагала зорганізовувати всілякі масові заходи, сказала, що надасть мені характеристику – рекомендацію для вступу кандидатом у члени КПРС – не відмовилася. Розуміла, що це чи не єдина можливість вступити до омріяного вищого начального медичного закладу. Того ж року мене зарахували на навчання на підготовчому відділенні медінституту. Повідомлення про це я не отримала, тому за порадою колишньої вчительки й класної керівнички Марії Трохимівни поїхала до Львова сама – довідатися, чи зарахована. Марія Трохимівна навіть грошей на дорогу мені дала – 10 карбованців. У деканаті спершу сказали, що я не вступила, але коли взялися перевіряти документи, то знайшли моє прізвище у списку зарахованих. Це було 29 листопада, а вже 1 грудня розпочалися заняття. Навчалася я дуже старанно. Спочатку оцінки отримувала невисокі, але швидко освоїлася й навчальний рік закінчила на «відмінно» та успішно склала вступні іспити. Так збулася моя мрія – я стала студенткою медичного факультету.
– Своє покликання ви збагнули розумом і серцем. Чи було щось, що послужило поштовхом?
– Та ні, просто я не бачила себе в жодній іншій професії. Завжди хотіла бути лікарем. Хоча в школі, траплялося, ловила себе на думці: чи не стати мені вчителькою української мови та літератури, такою, як Людмила Антонівна Кіналь, чиї уроки дуже любила. Ще якийсь час, хоча й недовго, уявляла себе машиністкою електропотягу. Бо вдома завжди було повно роботи, тож мріяла про те, що добре було б кудись поїхати – побачити світ. А чим поїхати? Електропоїздом. Але з часом всі мої дитячі фантазії поступилися місцем мрії про медицину. Та й чи могло бути інакше? Змалку любила дивитися, як працює мій тато – ветеринарний фельдшер, тим більше, що ветеринарна амбулаторія містилася на нашому подвір’ї. Батьки товаришували з будилівським фельдшером Лідою Петрівною Гуменюк – доброю й мудрою жінкою, яка досконало знала свою роботу та завжди чуйно ставилася до пацієнтів. На мене її приклад теж мав великий вплив. Був ще випадок, який я не пригадую, бо була надто мала, але батьки його часто згадували. Купили мені ляльку. Її тулуб з тканини був набитий тирсою. «Що в ляльки в животі?» – запитала я в когось з дорослих. «Кишки», – сказали мені. Ножем я розрізала ляльчин живіт, почала шукати кишки й була дуже розчарована, знайшовши лише дрібні дерев’яні стружки. Словом, я зростала з думкою, що кращої професії, ніж лікар, у світі немає.
– Студентські роки… Якими вони були?
– Яскравими, насиченими подіями. Вчилася натхненно, але студентське життя – це не лише лекції, іспити та заліки. Я була активним організатором та учасником тематичних вечорів відпочинку, зустрічей з відомими й авторитетними в галузі медицини людьми, поїздок – екскурсій…Вони ніколи не забудуться. На четвертому курсі – вийшла заміж, на п’ятому – народила сина Миколу й продовжила навчання, як кажуть, без відриву від навчального процесу. Академічної відпустки не брала.
– Мабуть, нелегко було поєднувати навчання з материнськими турботами.
– Упоралася. Допомагав чоловік і надійні друзі-сусіди зі студентського гуртожитку. На урочисту церемонію з нагоди отримання дипломів про здобуття вищої медичної освіти прийшла з півторарічним сином і разом з ним піднялася на сцену. Малому Миколі й вручили диплом.
«Не могла полишити роботу навіть у декретній відпустці»
– Коли закінчили медінститут?
– 1980 року. Могла залишитися на кафедрі, але відмовилася й, отримавши скерування, поїхала на Хмельниччину працювати дільничною терапевткою в місті Красилів і у селищі Антоніни, що недалеко від райцентру.
Мені пощастило: в Красилівській районній лікарні керівником лікарів-інтернів був Яків Іларіонович Баб’як – дуже досвідчений та авторитетний лікар, фахівець з великої літери. З притаманною йому щирістю він ділився професійною й життєвою мудрістю з молодими колегами, навчав нас всього, що сам знав та умів. Я уважно дослухалася до порад Якова Іларіоновича. Працювала сумлінно, старанно, надаючи медичну допомогу людям, які зверталися, – кожен зі своїм болем, скаргами.
Дільниця була великою, кваплячись до хворого почасти доводилося пішки долати шлях від села до села або на попутному транспорті добиратися. 1983 року на світ з’явилася моя донечка Оріяна. Але й з другою дитиною в декретній відпустці не була ні дня. Не могла полишити роботу, бо свердлила думка: що ж скажу пацієнтам? У селі їм більше немає до кого звернутися за лікарською допомогою. Коли ж кличуть – ти не можеш відмовити та не поїхати до хворого, бо його треба оглянути, призначити лікування, підбадьорити. Йшов час. Зріс мій лікарський досвід, додалося знань. Але якщо ти лікарка, то повинна навчатися все життя. Це правило непорушне. Тож вирішила вступити до клінічної ординатури. Добре, що син і донька на той час вже підросли. А ще мені пощастило із сусідкою – бабусею Парасею, яку мої діти дуже любили та вважали членом родини. Чоловік працював інженером на заводі в Красилові й не міг бути з дітьми постійно, але я знала, що за відсутності чоловіка бабуся Парася їх і нагодує, і догляне. Вона, власне, й «відпустила» мене на навчання в клінічну ординатуру, за що я була невимовно вдячна. Після закінчення ординатури отримала скерування на роботу в Хмельницький кардіодиспансер. Та в цьому обласному центрі жити було ніде, а в Антонінах – відомча квартира, приязні сусіди – односельці й наша люба бабця Парася. Словом, поміркувавши, я відмовилася від Хмельницького та отримала нове призначення – заступницею головного лікаря Антонівської районної лікарні.
– Тож, як і раніше, ваш робочий день був заповнений до краю, а обов’язків, мабуть, ще додалося.
– Тоді лікарів дуже не вистачало, тож працювати доводилося майже без вихідних. Виїжджаючи у село, приймала і терапевтичних хворих, і всіх, хто звертався. Інакше й бути не могло. Коли людину діймає якийсь біль і вона приходить до лікаря, то має отримати допомогу. У фельдшерсько-акушерському пункті мені навіть зуби довелося видаляти – двічі. Інструмент був і я все зробила, як належить. Згодом чоловік отримав квартиру в Красилові, куди й переїхала наша сім’я. Працювала лікаркою-ординаторкою терапевтичного відділення районної лікарні. Цього ж року вступила до заочної аспірантури Львівського державного медінституту й продовжила роботу над кандидатською дисертацією «Вплив гіпогіпермагнітного поля на функцію залоз внутрішньої секреції в терапевтичних хворих». Моїм науковим керівником була професорка Євгенія Хомівна Заремба – талановита лікарка, знаний науковець, педагогиня, чудова, світлої душі людина й моя «наукова мама», чия підтримка надихнула мене торувати шлях в науку. Вдячна долі, що зустріла Євгенію Хомівну на своєму життєвому шляху. Захист кандидатської відбувся у Львові 1997-го. Цікавий збіг: того самого дня, 26 червня, але 25 років тому назад, я вперше переступила поріг Львівського медінституту, щоб подати документи.
Працюючи в Красилові, впродовж двох років навчалася заочно в Київській гомеопатичній школі ім. Д. Попова. Цей метод лікування привернув мою увагу ще під час навчання в медінституті, де слухала лекції відомого професора Юліана Григоровича Децика. Відтоді моє зацікавлення цією галуззю медицини лише зростало, тож вирішила поглибити власні знання та здобути спеціалізацію з класичної гомеопатії. Моїм «гомеопатичним» наставником була донька засновника української гомеопатії Дем’яна Володимировича Попова заслужений лікар України, почесний президент Асоціації гомеопатів України Т.Д. Попова, чиє ім’я відоме далеко за межами нашої країни. Вдячна долі за знайомство з Тетяною Дем’янівною.
– Лікарську, наукову діяльність ви успішно поєднували з громадською роботою. Розкажіть про цю важливу складову вашого життя.
– У Красилові я очолювала районний осередок товариства «Просвіта», була членкинею міського первинного осередку Союзу українок, зорганізовувала вечорниці, cвято обжинок, дні професійних свят, цікаві виставки, літературні вечори до дня народження Тараса Шевченка, Лесі Українки, інших світочів нашої культури. Вважала також своїм обов’язком допомагати багатодітним родинам, сім’ям, де були діти з інвалідністю, самотнім стареньким. Мене обрали депутатом районної ради. 1998 року балотувалася до Верховної Ради як самовисуванець. Переміг інший кандидат, але я отримала ще більше досвіду роботи на користь громади. 2001 року розпочала приватну лікарську практику, щоб мати більше часу для родини, яка зросла. Після смерті сестри Марії ми з чоловіком забрали до себе її трьох дітей. Найстаршій Каті було 15 років, Павлові – 14, а найменшому Мирославу – 9 днів. Тож побутових клопотів побільшало. Але з ними, клопотами, я навчилася давати раду й робила все, щоб дітям було добре. 2002 року наша родина переїхала до Тернополя. Працювала лікаркою-гомеопаткою в міській лікарні №3. 2004 року перейшла на роботу до ТНМУ ім. Івана Горбачевського. Найтепліші спогади зберігаю про професора Леоніда Якимовича Ковальчука, який на той час був ректором вишу та підтримав мене в прагненні реалізувати себе в освітній галузі, пов’язаній з медициною й охороною здоров’я. Працювала на кафедрі фармацевтичних дисциплін: викладала студентам технологію гомеопатичних лікарських засобів, а згодом ще одну навчальну дисципліну – біофармацію. З 2007 року – на посаді асистента кафедри загальної гігієни та екології нашого університету. Вдячна долі, що подарувала мені можливість працювати в чудовому колективі ТНМУ.
«Родина має для мене величезне значення»
– Лікарська, викладацька, наукова діяльність потребує багато життєвих сил та енергії, але ви завжди готові поділитися знаннями та досвідом й робите це з натхненням і задоволенням. Ви – авторка та співавторка 72 друкованих праць, навчально-методичних і наукових публікацій, інформаційного листа, двох раціоналізаторських пропозицій. Що додає снаги в роботі?
– Любов до своєї професії, яку обрала за покликом серця. Я нею живу. Відновити ж сили допомагає підтримка родини, яка має для мене величезне значення. В нашій сім’ї завжди панувала любов і злагода, чоловік був моєю надійною опорою. На жаль, 2014 року його не стало. Але дякую Богові за чудових дітей, онуків. Син Микола закінчив Тернопільський національний економічний університет, потім опанував програмування й нині це його спеціальність. Вона йому до душі. Донька Оріяна після закінчення ТНМУ працювала сімейною лікаркою у селі Іванівка Теребовлянського району. Згодом разом з чоловіком переїхала до Києва. Зять Ігор теж випускник ТНМУ. Закінчив клінічну ординатуру з нейрохірургії та працює в Інституті нейрохірургії ім. акад. А.П. Ромоданова НАМН України. І донька, і зять успішно захистили дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук.
– Хтось з ваших племінників, яких ви виховали, теж одягнув лікарський халат?
– Так. Катруся – сімейна лікарка. Після закінчення ТНМУ працювала в Дарахові Теребовлянського району. Народила двійко діточок, а за час декретної відпустки опанувала ще й бухгалтерську справу, щоб допомагати чоловікові. Він у неї економіст. Павло закінчив ТНЕУ, зараз працює за кордоном. Наймолодшому Мирославу – 20 років і він студент 3 курсу Західноукраїнського національного університету (колишній ТНЕУ). Тож нині я щаслива мама та бабуся дев’яти онуків. Найстарша внучка – 17-річна Ярослава – студентка Національного університету «Львівська політехніка». Дуже гарно малює. Найменшому ж онуку Радомирові виповнилося шість років.
– Розкажіть про свої захоплення, не пов’язані з медициною, але які роблять життя ще цікавішим і багатограннішим.
– Люблю вишивати, особливо одяг і побутові речі: скатертини, серветки, сорочки, блузки, хустки. Мистецтво рукоділля мені знайоме з дитинства. Моя мама дуже гарно вишивала. В рідному селі Будилові до амбулаторії ветеринарної медицини світло провели раніше, ніж до інших хат, і вечорами до будинку сходилися сусіди – вишивати. То були мої перші майстер-класи з вишивки. Люблю співати. Просять зорганізувати свято за народними традиціями, щоб підняти людям настрій? Залюбки. В Антонінах, скажімо, з моєї легкої руки традиційними стали свята рідної мови, коляди «Різдво – в кожну хату», українські вечорниці. І це були потужні заходи, що об’єднували людей – і молодих, і літніх.
– Мені запам’яталася низка масштабних заходів у нашому університеті, учасники яких мали можливість, зокрема, побачити етнографічну виставку вишиванок, домотканих рушників, українського старовинного одягу та предметів побуту. Всі ці унікальні речі – з вашої колекції старожитностей. І розповідаєте ви про них дуже цікаво.
– Я також проводжу різні майстер-класи: з гончарства, петриківського розпису, з виготовлення ляльки-мотанки-травниці, розповідаючи майбутнім медикам про те, як використовували наші предки цілющі властивості рослин. Але й студенти мені багато допомагають. Скажімо, три роки назад у селі Драганівка Тернопільського району ми зорганізували свято з нагоди Всесвітнього дня здоров’я. Студенти показували, як правильно надавати першу допомогу, робити перев’язки, навчали іншим корисним навичкам. Людей прийшло багато, бо такі просвітницькі акції їм цікаві. Дуже шанують у Драганівці й традиційні українські свята, зокрема, щороку зорганізовуємо Різдвяний вертеп, а з нагоди завершення жнив – обжинки. Багато гостей збирають також літературні дитячі свята, етновиставки.
– Як відпочиваєте у вільний час?
– Я людина активна й повноцінний відпочинок для мене – це просто зміна діяльності та легка праця, а не неробство. Відпочиваю, спілкуючись з людьми. Читаю багато книг про історію України, її культуру, звичаї. І вишивання – це теж спосіб психологічного розвантаження. Але насамперед більше часу прагну присвятити рідним. На дозвіллі вирушаю з дітьми на спільні прогулянки, фотографую їх в українському національному вбранні. Малеча дуже любить такі фотосесії.
– Чи є у вас улюблений афоризм?
– «Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть»… Це рядки з вірша Ліни Костенко. Філігранна точність їх вражає. Інше правило, якого дотримуюся: оточіть себе всім, що ви любите. Я так і чиню. Родина, улюблена робота, добрі друзі, захоплення, що додають наснаги для нових цікавих справ… Все це робить мене щасливою.
Лідія ХМІЛЯР