Євген Сидорчук – студент шостого курсу медичного університету та медбрат у палаті інтенсивної терапії. Каже, що це ідеальне поєднання, щоб стати добрим лікарем.
Ще зі шкільної парти знав, що своє життя пов’яжу з медициною. Мама була проти, хотіла, щоб обрав іншу професію. Вона працює фельдшером у селі, тож знала, що таке медична спеціальність. В неї ніколи не було нормованого робочого графіку. Попросити про допомогу хворі можуть у будь-який час, навіть серед ночі. Мама нікому не відмовила. Знає, що це її обов’язок. Хоча в нас, як і в решти односельчан, є своє господарство, яке потребує догляду, але коли комусь погано, мати кидає все. Я з дитинства зростав у такій атмосфері, тому мій вибір стати лікарем цілком свідомий. У мене немає ілюзій щодо майбутньої професії, як у більшості студентів. Добре знаю, з якими труднощами можу зіткнутися в майбутньому. Я готовий до цього.
З дитинства мені відомий запах медикаментів. Удома стояла шафка з різноманітними ліками. Часто відчиняв її та читав назви піґулок. Потім розпитував маму, які з них від чого допомагають. Ще тоді в мене зароджувався інтерес до лікарської справи.
Перший раз надавав невідкладну допомогу мамі. В неї починався анафілактичний шок. Діяти треба було миттєво. Я навіть не встиг злякатися, бо раніше ніколи не робив внутрішньовенних ін’єкцій. В екстремальній ситуації навчишся всього. Головне – врятувати життя.
Коли поставили першу «двійку» в медуніверситеті, в мене був шок. Тоді такі оцінки отримали чи не всі в групі. На канікулах ми мали завдання вивчити 200 медичних термінів латинською мовою. Звичайно, за літо все забулося й поганий показник не забарився. Це була добра наука. В медицині не має бути поблажок. Повинен ставитися відповідально до своїх обов’язків.
Труп у формаліні справив на мене неабияке враження. Побачити будову організму вживу, а не на малюнках, має велике значення. Розумієш, з чим потім доведеться працювати.
До лікарні просився тричі. Лише сидіти за підручниками, не моя прерогатива. Мені кортіло побачити, як все відбувається на практиці. Мій одногрупник працював у реанімації, то часто ходив з ним на чергування, стежив за його роботою. Втім, я й сам хотів працювати. Тричі просився на роботу до лікарні, відмовляли, бо не було вакансій. Сам у відділення ходив, нарешті знайшлося вільне місце в палаті інтенсивної терапії, тож, не вагаючись, погодився там працювати.
Відділення, де я зараз працюю, сам не вибирав. Тепер розумію добре, що я саме тут опинився. Відділення доволі складне, тут треба працювати дуже швидко, точно й оперативно. Сюди привозять хворих, які балансують між життям і смертю. Не можна гаяти ні хвилини, час тут найбільший ворог. Навіть кожна секунда – має велике значення. Не введеш вчасно необхідний препарат, не проведеш реанімацію, все – людину вважай втратив. Лікарі витягують людей практично з того світу.
Я потрапив до лікарні, коли почалася пандемія коронавірусу. Рівно рік, як я працюю тут. Важко було звикнути до роботи в захисних костюмах. Влітку – це справжнє випробування. В костюмі душно, а повинен в ньому пробути ціле чергування, а це – 24 години.
Звичайно, страшно було захворіти на коронавірус. Однак, коли працюєш, про це не думаєш. Тоді для тебе головна мета – допомогти пацієнтам. Лише сподіваєшся, що тебе захистить костюм і респіратор. Хоча помилково вважати, що лише лікарня – потенційно небезпечне місце, де можна інфікуватися. Коронавірус чатує всюди: і в крамницях, і в транспорті. Про кав’ярні та ресторани – й не мовитиму. Треба бути свідомими і в цей час оминати такі місця. Без розваг можна обійтися, зберегти власне здоров’я – ось про що треба зараз найбільше хвилюватися.
Радію, що вивчив усі медпрепарати, які використовують лікарі у нашому відділенні. Існує хибна думка серед студентів, що лікарі неохоче діляться власними знаннями. Якщо прагнеш чогось навчитися, тобі ніколи не відмовлять, навпаки. Все, що мене цікавило, колеги пояснювали й показували, як це робити на практиці. Тому звідки такі міфічні твердження, мені важко зрозуміти.
На початках дуже багато часу приділяв пацієнтам. У час пандемії рідним заборонено відвідувати хворих. У пацієнтів брак спілкування, тому вони намагаються компенсувати його за рахунок медперсоналу. Я спочатку намагався вислухати, хто цього потребував. А потім залишався після зміни, щоб заповнити необхідні документи. Тепер насамперед стараюся виконати всю роботу, а відтак, за можливості, побути психологом для недужих. Це насправді непросто, ти мусиш «переварити» цей негатив. Не всі, хто опиняється в лікарні, позитивно налаштовані. Це потрібно розуміти. Але я намагаюся приділяти пацієнтам однаково увагу, щоб ніхто не ображався.
Ми завжди забуваємо про те, що в цьому світі нам нічого не належить. На мій погляд, у нас є єдина можливість, яку можна по-справжньому здійснити, щоб стати собою, – це допомогти іншій людині. Більше нічого. Зрештою, ми самі колись опинимося у ситуації, коли ця допомога буде потрібна нам.
Пам’ятаю обличчя усіх молодих пацієнтів, які померли. Можу заплющити очі та бачу їх перед очима. Це неправильно, але себе не обманеш. Удома стараюся не думати про роботу. Хоча часто телефоную колегам, обговорюємо нюанси лікування, препарати, які використовували для лікування того чи іншого пацієнта.
Робота навчила мене багато. Насамперед великої відповідальності та вміти цінувати життя. Якщо у вас часом хандра, то тут вона б швидко минула. Побачивши, як люди чіпляються за життя, розумієш, здоров’я – найбільше багатство. Ми ж так не цінуємо те, що маємо, а розпалюємо проблеми з дрібниць. Серйозні клопоти в моїх пацієнтів. Вони щодня борються за те, щоб просто жити.
Після чергування біжу відразу на заняття. Зараз карантин, онлайн-навчання, тож набагато легше. Раніше складніше було, хотілося спати, але вчитися треба. Раз не вивчиш тему, потім важко наздогнати. Попереду – випускні іспити.
Мрію стати лікарем-реаніматологом. Це фах, який найбільше мені до душі та цілковито пасує до мого характеру. Хочу бути корисним людям і рятувати життя.
Мар’яна СУСІДКО