Кожного дня – нові дані щодо COVID-19. Змінюються цифри, кількість хворих, видужалих. Незмінним залишається одне – самовідданість наших медичних працівників, які в нерівній битві відвойовують пацієнтів. У «ковідному» відділенні Тернопільської університетської лікарні з початку цього року працює згуртована команда лікарів, медичних сестер і молодшого медперсоналу. Два місяці трудилася поруч зі своїми колегами медсестра-анестезистка ВАІТ Оксана Данилюк.
Майже двадцять років минуло відтоді, як вона одягнула білий медсестринський халат та обрала саме ту професію, до якої прагла її душа – допомагати людям.
Моє покликання – медсестринство
– Кажуть, що в кожної людини в житті своє призначення, а я, напевне, народилася для того, аби стати медичною сестрою. Дуже ця професія мені подобається, – каже Оксана Ярославівна. – Ще з дитинства мріяла про білий медичний халат. Коли ж доводилося бувати в лікарні, то мою увагу привертали медсестри, які «чаклували» над хворими, тоді й вирішила, що неодмінно буду медичною сестрою. Я з родини педагогів, але медична спеціальність мене вабила більше. Уява малювала еталон медсестри: професійної, співчутливої, готової кожної хвилини прийти на допомогу.
Після закінчення школи над вибором майбутньої професії Оксана Ярославівна довго не розмірковувала, лише медична спеціальність. Відтак вступила до Чортківського медичного коледжу. Коли ж отримала диплом медичної сестри, влаштувалася на роботу до тоді ще Тернопільської обласної лікарні. З 2002 року вона трудиться у ВАІТі та операційних залах лікарні анестезисткою.
«Наша віра в успіх допомагає пацієнтам одужати»
Коли у січні цього року в університетській лікарні відкрили «ковідне» відділення, Оксану Ярославівну, як кваліфікованого фахівця, запросили до праці в реанімацію цього медичного підрозділу, де вона відпрацювала два місяці:
«На початку нинішнього року весь персонал пульмонологічного відділення скерували надавати допомогу людям, хворим на коронавірус. Для таких пацієнтів виділили два (а нині вже три) поверхи терапевтичного корпусу, з окремим входом, приймальним відділенням. Для найтяжчих зорганізували три палати з шістьма реанімаційними ліжко-місцями, які облаштували найсучаснішим обладнанням – дихальною апаратурою, інфузоматами тощо. Одне ліжко-місце оснастили апаратом штучної нирки, бо деякі хворі, уражені коронавірусною інфекцією, потребують процедури гемодіалізу. Догляд за важкохворими пацієнтами, які на кисневій підтримці, особливий, – ділиться думками медсестра. Адже вони не можуть самі подбати за себе – ні поїсти самостійно, ні ліки прийняти, ні волосся розчесати. Крім фізичного болю, їх дуже гнітить те, що немає належної комунікації з родичами, тож ми підносили стільникові телефони, аби вони могли хоча б кілька слів сказати рідним.
Коли людину постійно супроводжує нестача кисню, і вона не може самостійно вдихнути хоча б ковток повітря, то це дуже страшно, незважаючи на те, що мені довелося багато чого побачити за двадцять років роботи у ВАІТі. Промовляли лише очі. Повні відчаю та безнадії, мені їх не забути ніколи. Ми як могли розраджували цих людей, що волею долі стали для нас рідними, адже доводилося не один тиждень провести разом. Намагалися якесь тепле слово мовити, чи легеньким доторком підтримати, бо, як відомо, чужої біди не буває.
Найважче у цій битві було втрачати пацієнтів. Боляче ловити їхній сумний погляд з надією ще затриматися в цьому житті й відчувати, як вони міцно тримають твою руку, очікуючи на порятунок. А ти не в змозі щось вдіяти! Коронавірус – надзвичайно підступна хвороба. Непросто було пережити ніч, бо, як правило, саме вночі хворим ставало гірше. Пригадалося, як одного разу зникло світло, а іншого – знизилася подача кисню й ми в авральному режимі викликали інженерів, технічних працівників, щоб відновити адекватне енергопостачання. В звичному житті – то дрібниця, а для «ковідного» хворого така ситуація може обернутися трагедією. Траплялося, й не раз, коли зранку прийшла на зміну, а хворий, який ще вчора з тобою спілкувався, вночі помер. Це дуже важко усвідомлювати. Втім, попри хвилювання, мусимо завжди зберігати спокій. Впевнена, що наша віра в успіх допомагає пацієнтам одужати».
Найголовніше – командний дух
А ще Оксана Данилюк стверджує, наскільки важливою в медицині є згуртованість колективу та відданість своїй професії. Це засвідчує й той факт, що медичні сестри не відмовляються від роботи в «ковідному» відділенні. Певна річ, що наразі керівництво закладу забезпечує часткову ротацію медичних працівників, аби уникнути синдрому професійного вигорання.
– Пандемія розділила наше життя на «до» і «після», й такими, як колись, ми вже, й справді, не будемо, але ця біда ще більше нас поєднала. «Гуртом – ми сила», – стверджує Оксана Ярославівна, наголошуючи на єдності та професійності колективу. Не було відчутно, що хтось лікар, а ти – медсестра, ми всі працюємо в одній команді. Ділилися досвідом, як могли підтримували один одного. Керує «ковідним» відділенням Каріна Олександрівна Калайджан. Швидко з нею сконтактувалися й порозумілися, бо в усіх нас спільне лихо й усі пацієнти – наші. Звісно ж, у процесі роботи виникало чимало виробничих питань, які допомагала нам вчасно вирішувати головна медсестра університетської лікарні Наталія Ігорівна Гасай, яка постійно на зв’язку. Хоча кожен тут має свої обов’язки. Медсестринський процес у реанімації ковідного відділення координує старша медсестра ВАІТу Марина Володимирівна Голоюха, до якої нам часто доводилося звертатися за підтримкою, допомогою. Господарську частину забезпечує наша сестра-господиня Лідія Рувинівна Романюк. Це завдяки її турботливим діям до відділення вчасно надходять медикаменти, захисні костюми тощо.
Приємно, що й держава потурбувалася про медичних працівників і вони в повному обсязі отримали доплату, так звані «ковідні» кошти. Тішить, що їхню працю належно оцінили не лише пацієнти. До слова, всі хворі цього відділення отримують необхідні медикаменти, витратні матеріали, харчування безкоштовно. Коштом медичного закладу проводять і дороговартісні інструментальні обстеження – УЗД, КТ, рентгенографію, лабораторні дослідження. Це велика підмога для людей, які наразилися на коронавірус, лікування якого нині, ой, як недешево.
«Лише любов до своєї роботи допомагає долати всі професійні та життєві труднощі», – таке життєве кредо медичної сестри-анестезистки ВАІТу Оксани Данилюк. За майже двадцять років у професії вона жодного разу не розчарувалася у власному виборі. Що ж, хай Всевишній посилає їй силу та натхнення в цій надзвичайно шляхетній місії – рятувати життя та дарувати людям здоров’я.
Лариса ЛУКАЩУК