На початку червня доцентка кафедри фармацевтичної хімії ТНМУ Марія Михалків відзначила свій ювілейний день народження. З цієї нагоди ми, звісно, запросили іменинницю до розмови, яка, на наш погляд, вийшла надзвичайно теплою та душевною. Наше спілкування – про життя, вибір професії та насолоду від праці, а ще трохи особистого – з того, що творить і насичує кожен прожитий день. Її життєвим кредом стала батьківська наука: якщо можеш допомогти людині – допоможи, і добро тобі обов’язково повернеться приємною усмішкою рідних, гарним настроєм, радісним сонячним днем. Це й є складові того, що люди називають щастям.
«Від класичної хімії – до криміналістичних кейсів»
За двадцять п’ять років плідної науково-педагогічної праці Марія Михалків стала авторкою та співавторкою майже 180 навчально-методичних і наукових праць, серед яких – два підручники. Це вагомий внесок у розвиток фармацевтичної науки та освіти України. Її шлях у фармацію не був лінійним. Закінчила хімічний факультет і завдяки успішному навчанню, отримала пропозицію вступити до аспірантури. А до Тернопільського медичного університету потрапила волею долі, ставши аспіранткою кафедри біохімії. Її наукова робота була присвячена вивченню біохімічних процесів за отруєння.
2000 року в нашому університеті відкрили фармацевтичний факультет і їй запропонували викладати там хімію. Так Марія Миколаївна потрапила на фармацевтичний факультет, де працює вже майже чверть століття. Тож уся її професійна доля пов’язана зі студентами-фармацевтами: «Мрії – подібні до зірок. Можливо, ніколи не доторкнешся до них, але якщо підеш за ними, вони приведуть тебе до твоєї долі», – сказав хтось з великих. Моя мрія привела-таки мене до тієї науки, про яку не раз замислювалася ще на четвертому курсі хімфаку. Саме тоді, будучи студенткою, я дуже хотіла змінити майбутню професію звичайного хіміка на експерта-токсиколога. І доля подарувала мені цей шанс, щоправда, значно пізніше. З легкої руки професора Тараса Андрійовича Грошового я наразі викладаю токсикологічну та судову хімію. Все найкраще з того, чого навчилася сама, тепер передаю студентам. Сподіваюся, вони відчувають мою любов до цієї дисципліни та бачать, наскільки це захоплива наука».
Сьогодні Марія Михалків упевнено ламає застарілі стереотипи про хімію, як про нудну, відірвану від життя мозаїку з формул та реакцій. На її практичних заняттях студенти розв’язують нестандартні ситуації, де аналітичні кейси взяті з повсякденного життя або… зі сторінок відомих детективних романів.
«Хімія скрізь з нами – у саду, квітнику, в полі, на будові, навіть на кухні, коли готуємо щось смачненьке, – каже науковиця. – Ба більше, в нашому організмі щомиті відбуваються складні процеси, природу яких може пояснити лише вона. Тому це неймовірно цікаво. З іншого боку, зараз, коли ми вже п’ятий рік живемо в умовах війни, коли навколо літають «шахеди» та вибухають міни, хімічні знання стають просто життєво необхідними. Військові дії несуть загрозу довкіллю, людям. Під час пожеж у повітря піднімаються важкі метали та різноманітні токсичні сполуки. Розуміючи хімічні процеси, ми можемо захистити себе. Іноді для цього достатньо банальних речей: випити молока, щоб нейтралізувати певні отруйні речовини, чи вдягнути маску або респіратор, аби вберегти легені від шкідливих продуктів згоряння. Навіть такі прості заходи рятують життя та здоров’я».
Що стосується хімії як шкільного предмета, то вона й справді не всім дається легко. На переконання Марії Михалків, тут головну роль відіграє особистість учителя. Якщо любити свій предмет і вміти зацікавити дитину, розкрити цей світ у всій його повноті, то й результат обов’язково буде. Хоча в її житті все склалося з точністю навпаки: «Ще коли навчалася в школі, мала конфлікт з вчителькою хімії, яка чомусь вважала, що я неправильно розв’язала задачу. А я не побоялася й довела, що мій варіант теж правильний. Кажуть, від любові до ненависті – один крок, а в мене вийшло навпаки – всупереч усьому, теж один крок. Так я й захопилася цією наукою».
На кафедрі ж фармацевтичної хімії запровадили чудову практику: учні старших класів приходять на зустрічі, й науковці розповідають їм про фармацію. Пояснюють зв’язок з лікарськими засобами, їхнім синтезом та аналізом, а також досліджують у тандемі шкідливий вплив деяких речовин на організм. Неймовірно приємно спостерігати, з яким захопленням підлітки беруть до рук пробірки та самостійно проводять хімічні реакції. Звісно, викладачі підбирають такі реакції, щоб дітей захопити, наприклад, демонструють, як змінюється колір різними барвами чи осад утворюються, чи зникає під впливом певних реагентів. Найвища нагорода, коли після таких зустрічей діти повертаються вже абітурієнтами та вступають на навчання.
Дисципліна, яку викладає Марія Михалків, є прикладом того, як хімічна наука розширює свої кордони. Токсикологічна хімія останніми роками пустила багато розгалужень. Раніше вона називалася судовою хімією та була прив’язана суто до пошуку отруйних речовин у трупному матеріалі. Але ж токсиканти можна знайти скрізь: у повітрі, ґрунті, воді, тобто в будь-якому середовищі. Це й дає вченим можливість розширювати межі знань у різних напрямках.
«На перших заняттях я навчаю студентів, як вилучити токсичну речовину з біологічного матеріалу, як її виявити та кількісно визначити, – пояснює Марія Миколаївна. – Далі більше – додається самостійність, з’являються нестандартні ситуації. Деякі кейси я беру просто з повсякденного життя, інші навіть з детективних романів. Читаючи їх, завжди вишукую кримінальні сюжети з отруєннями, щоб потім студенти спробували самі «розкласти все по поличках». Певна річ, їм це неймовірно цікаво. Якщо звичайні люди переглядають новини просто задля інформації, то я – з криміналістичного погляду. Намагаюся навіть занотовувати цікаві випадки, аби потім дати студентам поживу для розуму, можливість висловити власні припущення та самостійно з’ясувати причину. Це набагато цікавіше, ніж отримувати готовий матеріал. Такий підхід привертає особливу увагу до дисципліни, викликає професійну зацікавленість і, зрештою, формує смак до професії».
Окрім того, студенти мають можливість самостійно обирати тему магістерської роботи. І ті, хто захопився токсикологічною хімією, часто досліджують саме цю тематику. Ця наука надзвичайно захоплива, хоча й має свої виклики. Щодо працевлаштування, то кафедра фармацевтичної хімії налагодила співпрацю з науково-дослідним експертно-криміналістичним центром. У межах цього партнерства відбуваються ознайомчі екскурсії, і завдяки нашому університету вже не один випускник знайшов там роботу. Новоспечені фахівці стають судовими експертами в різних галузях: хтось досліджує наркотичні засоби чи алкоголь, хтось займається екологічною або генетичною експертизою. Тобто таких вузьких, але запитуваних спеціалізацій наразі чимало.
Коли вчитель та учень – єдине ціле
Марія Михалків з особливою теплотою згадує людей, які сформували її як науковицю та педагогиню. Серед них – її перший науковий керівник, професор Ярослав Іванович Гонський, з яким у них панувало повне інтелектуальне взаєморозуміння. «Десь на четвертому курсі хімфаку мене полонила біохімія, яка дуже припала до душі, тож я вирішила, що в аспірантуру вступатиму саме за цією спеціальністю, – каже пані Марія. – Пригадую, був теплий літній день. Я з мамою зайшла в адміністративний корпус нашого вишу – навколо ні душі, всі у відпустках. Але з’ясувалося, що проректор на місці. Мама й каже йому: «Донька хоче вступати до аспірантури». А він у відповідь: «Ходімо, я познайомлю вас із завідувачем кафедри біохімії». Цією людиною виявився мій майбутній наставник – професор Ярослав Іванович Гонський».
Ця зустріч виявилася непростою, бо професор забажав особисто поспілкуватися. Хоча Марія Миколаївна до такої розмови була не готова, але вона відбулася. Ось яким був його вердикт: «Ми можемо запропонувати вам аспірантуру, але на платній основі». Вона погодилася. Так стала першою аспіранткою платної форми навчання й ученицею надзвичайно талановитого педагога, професора Ярослава Гонського.
Доцентка Людмила Вікторівна Вронська теж непересічна людина в її житті, бо стала для молодої колеги і справедливою порадницею, і близькою людиною на тривалі роки: «Це розумна, справедлива, чесна людина, талановита викладачка, заняття та лекції якої захопливо слухали студенти та молоді викладачі, зокрема й я. Вона стала для мене наставницею».
Згодом доля подарувала ще одного видатного Вчителя, яких не так уже й багато у вітчизняній фармації – професора Тараса Андрійовича Грошового. Його зацікавила її кандидатська дисертація, присвячена біохімічним процесам під час отруєння. Він і запропонував викладати саме те, до чого прагнула її душа – токсикологічну хімію. Завдяки Тарасові Андрійовичу розпочався новий виток шляху в цій царині.
Ось такі головні люди в її науковому житті. «Вони назавжди в моєму серці, на них хочеться рівнятися й брати приклад. Пригадалося наше з професором Ярославом Гонським спілкування. Він мав тонке почуття гумору, а мені якось удавалося влучно парирувати йому в наших жартівливих «комунікаціях». Професорові це дуже подобалося. Ярослав Іванович якось по-особливому сприймав мої жарти й любив примовляти: «Ох, Маріє Миколаївно…». Це виводило наше спілкування на новий, якісніший рівень, коли вчитель та учень – єдине ціле. У таких стосунках почуваєшся рівноцінним партнером, і саме це дає простір для професійного та особистісного зростання в науці», – ділиться теплими спогадами співрозмовниця.
Сила вдячності – рідна родина
Головною ж опорою для ювілярки завжди залишалася рідна родина, найперше батьки. Щоправда, хімія в їхньому житті – не головна. Тато, Микола Михайлович, за фахом інженер з водопостачання, а мама – Любов Дмитрівна здобула спеціальність зі спиртового бродіння, згодом ще й вивчилася на бухгалтера. Батьківська підтримка й любов супроводжують її впродовж усього життя. Без цього вона навіть не уявляє, як могло б бути. Мама дарувала свою частинку тепла. Від неї пані Марія успадкувала хист до кулінарії, бо дуже любить готувати щось смачненьке. Від тата дісталося почуття гумору, він уміє перетворити будь-яку проблему на жарт. Батьки й зараз є її опорою. Коли виникає якась проблема, одразу телефонує татові. Він надзвичайно розсудлива людина й завжди радить розглянути ситуацію з усіх боків. Його слова: «Для чогось тобі це випробування дано. Переночуй з цими думками – та йди далі. Не зупиняйся», – вселяють віру.
«Узагалі ж те, що я обрала науку, – каже Марія Миколаївна, – це батькова прихована мрія. Він завжди хотів, щоб діти пішли цим шляхом. Пригадую, як тато казав: «Треба добре вчитися, щоб мати легший хліб». Не можу сказати, що цей хліб легкий, але для мене наукове ремесло – не тягар, а, навпаки, велика насолода, бо справа улюблена. Те, що я пішла в аспірантуру й написала дисертацію, – теж татова заслуга. Особливо в ті моменти, коли здавалося, що сил більше немає. Після кожного важкого дня й недоспаної ночі я прокидалася з думкою: «Що скажу батькам? Чи не розчарую їх тим, що не вистояла, не змогла?». Це мобілізувало всі мої сили, адже я відчувала, що рідні вірять у мене, тож просто не маю права їх підвести. Досі зберігаю лист, який тато простягнув мені перед захистом дисертації, бо дуже тоді хвилювалася. Він написав: «Дитинко, не переймайся. Бережи свої нерви та уяви, що перед тобою не поважні професори, а твої учні, яким ти маєш доступно пояснити матеріал». Мама мене теж неймовірно підтримувала, але саме батько знайшов ті слова, які допомогли мені опанувати себе й гідно захистити роботу. Безмежно ціную кожну хвилину, проведену з ними».
Про особисте
Особисте життя Марії Михалків має свій романтичний сюжет, який розпочався вельми спортивно – на одній доріжці в басейні, де вона випадково познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. «Він – моя друга половинка. Насамперед друг та однодумець, – каже пані Марія. – Познайомилися ми не на науковому форумі, а доволі незвично – у басейні. Вважаю себе спортивною жінкою, обожнюю плавати й одного разу ми просто опинилися на одній доріжці. У той момент усе й закрутилося, відбулася хімія, але вже зовсім іншого штибу, відтак ми й побралися. У нас багато спільних інтересів: від подорожей – до незвичайних захоплень. Не уявляю на його місці нікого іншого, адже він повністю розділяє мої захоплення. Ми обожнюємо театр, піші мандрівки на великі дистанції й, звісно ж, плавання. Вода – це моя стихія. Вона чудово очищує думки й забирає тривогу, якої зараз, на жаль, забагато».
Є в її житті й місце подругам. Це її найближчі люди, з якими можна поділитися найсокровеннішим та які завжди вислухають і порадять, як і брат із сестрою. «Вони – ніби частина мене самої. У нас спільні не лише гени, а й смаки, уподобання та духовні запити. Це саме ті люди, які відгукнуться о будь-якій порі, підтримають і допоможуть. Я безмежно вдячна Богові за батьків, друзів і рідних, які завжди поруч, – і в моменти розпачу, і в хвилини радості, – зізнається ювілярка.
– Що надихає вас поза роботою?
– Мої захоплення. Окрім спорту, про який я вже згадувала, дуже люблю куховарити. Мені подобається готувати різні вишукані страви для чоловіка та друзів. Звісно, випікати такі смаколики, як моя мама, в мене не виходить, але сам процес приносить неймовірне задоволення.
Багато також читаю, особливо люблю романи про кохання. Хоча є в моїй бібліотеці й книги про життя патологоанатомів чи наукові розповіді про отрути в художньому стилі – як я жартую, для професійного розвитку. Ще одне моє захоплення – шиття та вишивання. Можу створити річ як для себе, так і для когось. У моєму гардеробі чимало образів, змодельованих і пошитих власноруч. Навіть мої подруги часто носять сукні чи костюми мого авторства. Але найбільша моя пристрасть – це мандри. До великої війни ми з чоловіком могли спонтанно зібратися, нашвидкуруч накидати маршрут і полетіти в далекі краї лише на кілька днів. Це були справжні екстремальні прогулянки в часі, коли наперед нічого не плануєш, не обираєш готель чи навіть точне місце. Усе вирішувалося в моменті, і від того було ще цікавіше.
Зараз, якщо я подорожую Європою, намагаюся відкривати нові міста. Мені цікаво пізнавати інші країни, менталітет людей та навіть їхні гастрономічні традиції, адже національна кухня – це теж частина культури.
Ми вже п’ятий рік живемо в умовах повномасштабної війни. Людські трагедії не можуть залишати байдужою, навіть якщо вибухи лунають не в Тернополі, а в інших куточках України. Проте навіть маленька подорож, прогулянка лісом чи парком бодай ненадовго повертає баланс, заспокоює та відволікає. Раніше ми з чоловіком на вихідних часто влаштовували піші прогулянки до нашої «Водної арени»: дорогою милувалися природою, квітучими приватними садками й просто насолоджувалися чистим повітрям.
– У чому відчуваєте радість?
– Маленькі радощі в цілком буденних речах. Перші промені сонця на світанку, спів пташок, якого раніше навіть не помічала… Просто радію новому дню. Життя – це безцінний дар. Я не раз замислювалася, чому люди іноді добровільно відмовляються від нього – можливо, не витримує психіка. У моєму житті теж були важкі періоди, коли доводилося боротися з хворобою, тому зараз я дуже ціную кожен момент. Мене може щиро потішити навіть розквітла троянда у вранішній росі. І, звісно ж, неймовірно надихає робота. Коли студенти захоплено слухають, коли в їхніх очах палає зацікавленість – я відчуваю величезну радість від того, що живу, працюю й можу приносити користь своїй родині та країні.
Лариса ЛУКАЩУК