Рецензія на збірку поезії та прози Ольги Білої «Соло моєї душі»

Як воно – тримати в руках власне дитя? Народжене, виплекане тобою. І ось воно виростає, йде у світ широкий та має власну долю… Саме такі асоціації виникають у читача від знайомства з поетичними творами Ольги Білої, молодої тернопільської поетки. Вірші, виплекані під серцем, наповнені власною кров’ю, спогадами, досвідом і переживанням, мріями й снами. Вони вже віддані читачам. Одразу епіграфом мисткиня зазначає, що читати її поезії слід лише серцем, адже розкриває вона суть душі – «зранену, оголену, зцілену, зашифровану таємним кодом літер у словах і реченнях». Лише Любов, саме так – Любов з великої літери Л – здатна стати тим декодувальником, який відкриє нам безмежні всесвіти творчого натхнення Ольги Білої.

«Хто я?» – ліричний монолог, який відкриває збірку. «Я лікар – озброєний словом і рецептом». На думку оповідачки, у зціленні людини саме слово лікаря на першому місці. Це самоусвідомлення авторки розгортається перед нами, як велична партитура життя, де кожен звук має значення:

Я мелодія, створена з акордів дзюрчання життєдайного

джерела цілющої води і плескоту хвиль повноводного Серету.

Музика чудового сопрано-басового дуету, на ліричну поезію

батька, з відлунням тенорової партії дідуся.

Щебіт птахів сонячного весняного ранку, переплетеного зі

звуками травневої грози і повітряними тріольками сміху.

Я ритмічний стук закоханого серця в хвилини розлуки.

Я дружня рука і посмішка, в той момент, коли Ти найбільше

цього потребуєш.

Я лікар, озброєний словом і рецептом.

Я всесвіт, відображений у дзеркалі синіх очей.

Я пісня з мінорними нотками розпачу і болю, з ідеально

точними модуляціями любові та віри в мажорну оду перемоги.

Наскрізним у поезіях Ольги Білої є мотив сну. Чарівний сон – це місце, де збуваються мрії: молода мама та щаслива сім’я серед яблуневого цвіту («Сьогодні заберу тебе з собою в сни»), дитячі спогади і сміх, що лунає над сніжною горою, коли по ній мчать санчата («Я бачу сни»). Ця подорож у підсвідоме – не втеча від реальності, а спосіб віднайти втрачений рай дитинства, де лелеки спогадів завжди чекають на весну:

Сьогодні заберу тебе з собою в сни,

Туди, де спогадів живуть лелеки,

Котрі, як ти, чекають там весни.

Давай же руку, ось, вже недалеко.

На тому березі могутньої ріки,

Де голос мами ще лунає дзвінко,

Ми подолаємо цю течію в віки,

Не бійся, човники у снах мчать стрімко.

Авторка ставить перед собою складне завдання: як вмістити неосяжне людське буття в обмежену кількість символів? Це питання болить їй у вірші «Сто слів», де вона намагається звести «будиночок для душі» з тендітного матеріалу літер:

Скажи: ну хіба ж це можливо

В сто словах помістити життя?

Розповісти про кожнеє диво,

Що трапляється з нами щодня?

Ну скажи, як в синопсис укласти,

Кожну мить, що складає буття?

Хіба ж можна будиночок звести,

Із ста слів для душі, лише ста…

Загалом тему безтурботного щасливого дитинства неодноразово зустрічаємо у віршах цієї збірки. Поетка згадує батька, як у вірші «Татові», під крила рук якого було так затишно заховатися від турбот, «Мама», «Дідусеві». Ці постаті – її коріння, її сила. Згадуючи дідусеві очі, що «зорять любов’ю», вона створює щемливий образ ностальгії за часом, коли серце муркоче, наче кішечка:

Чому б не вигадать машину часу?

Щоб повернутися хоча б на мить

В дитинство. Де живе чарівна казка,

А небо кличе й манить у політ.

Зорять любов’ю дідусеві очі,

Ще й ніжністю заплетені казки.

Сердечко, наче кішечка муркоче,

Так хоче знову повернутися туди.

Особливим є вірш «Маленька дівчинко, ти досі віриш в сни», який виглядає наче діалог дорослої оповідачки із собою маленькою, з тією наївною, залюбленою родиною дитиною, яка живе в кожному з нас, і треба трошки докласти зусиль, щоб не загубити себе у вихорі часу, не втратити оту чудову дитячу здатність захоплюватися та дивуватися світові:

Маленька дівчинко, ти досі віриш в сни,

У ніжність неба і в любов лелеки.

І в теплу ковдру заховавшись до весни,

Так палко мрієш ти про океан далекий.

І пальчиками, наче олівцем,

Хмаринками малюєш диво-пташки,

І хоч доросла вже, а в серці тихий щем,

Як погляд в синь заманює усмішка.

Частина поезій збірки присвячена вічно актуальній темі кохання, пристрасті. Від його зародження – «Я бачила тебе ще до народження», і до болючого розриву – «портал, який єднав колись світи, розтрощений, розбитий». А між тим була пристрасть, жар, спалах бажання – «а твої очі бачать ніжну мить, як розкриваються пелюстки серця». Ольга Біла майстерно передає атмосферу інтимності, де навіть аромат ранкової кави стає частиною любовної магії:

Дарую тобі трішечки любові

З промінчиком яскравим вранці,

Її відчують всі клітини крові

І затанцюють з киснем в танці.

Я принесу тобі її у чашці,

Чарівного дивонапою.

В любові ми стаємо кращі,

Лиш розділи її надвоє.

Чорну, мов найтемніша ніч,

Густу, немов суспензія бажання,

Гарячу, наче радість стріч –

Еспресо пристрасті й кохання.

Як вберегти кохання, яке воно – справжнє, як просити Господа, щоб вберіг найдорожче, – ці та інші питання турбують поетку, як і кожного з нас. І дає відповідь – берегти один одного, довіряти, не загубити у плині літ, і тоді «навіть скроня твоя посивіла – найцінніша з усіх прикрас».

Проте книга Ольги Білої – це не лише мереживо мрій. Це ще й болючий відгомін історії та сучасності. Авторка торкається тем, від яких німіє серце: долі тих, чиї життя були понівечені Сибіром, чужиною та війною. У прозових уривках, як-от «Богданова Слава», ми бачимо трагедію заслання, а в поезії – незламний дух народу. Особливо гостро нині звучать рядки про «Дитя війни», яке звикло до тривог замість пташиного співу:

Дитя війни, котре так звикло до тривог,

Котре забуло майже голос пташки,

З ним розмовляв між обстрілами Бог,

А якось, навіть, розбудив зі сну ромашку.

«Прокинься ж врешті!», – знов говорить Бог,

Люби свій край і засівай лиш правди квітами.

У найтемніші часи, коли «у нашому місті не падають гради, а в нашому небі ракети і похоронки», єдиним порятунком стає молитва. Молитва до янгола-охоронця за того, хто в пікселі тримає небо:

Благаю, моли Його про милосердя,

Те, що із Серця пробитого ллється,

Пробачить шипи, хай, колючого терня,

Хай жодної матері серце не рветься.

Ти його захисти, Янгол мій сонцеликий.

Віддавна, шукаючи відповідь на питання, що таке щастя, людство пропонує щораз цікавіші варіанти відповідей, але повертаючись раз у раз до традиційних. Ольга Біла дає власний рецепт, перевірений роками: дитячі руки, які обіймають тебе за шию, коханий, живі та здорові батьки, вміння бачити красу довкола та в малому. Наче й нічого нового, але як щиро це написано, яким миром і спокоєм віє від поезій. Особливим болем і водночас неймовірною силою наповнений розділ «А щастя може мати й кілограм». Це історія боротьби за життя передчасно народженої дитини, де кожен грам ваги – це перемога, а кожна хвилина самостійного дихання – диво:

А щастя може мати й кілограм,

І тридцять з хвостиком лиш сантиметрів зросту.

Дарунок неба люблячим батькам,

Коханий хлопчик, лиш маленький, просто…

Ці рядки неможливо читати без сліз. «Колискова для Іванка», написана у стінах реанімації, стає оберегом, вишитим не нитками, а самою душею матері. Цей досвід трансформується в глибоке розуміння того, що Любов – це найцінніший ресурс, який ми генеруємо самі.

Твори справді несуть у собі надзвичайний заряд оптимізму. Читаючи ці поезії чи прозові уривки, потрапляєш у поле любові авторки – любові до світу, до родини, до людей. Вони спонукають до глибинних роздумів над плинністю життя, над дитинством та юністю, які проминають так швидко, та зрілістю, коли бачиш власне втілення у дітях («Книжечка під назвою «Життя»»). Мисткиня закликає не забувати про найважливіше у житті кожного, про безмежну Любов, людську і Божественну, про вміння долати щоденні клопоти та маленькими кроками долати найтемніші дні, які трапляються у житті кожного.

Наприкінці збірки авторка ніби підбиває підсумок свого творчого та життєвого шляху:

Я направду не знаю, що і як буде далі,

Чи мереживо день одягне, чи коралі,

Час летить і летить по тоненькій спіралі,

Що вкарбована є на життєвій скрижалі.

Відчувається, що природа займає особливе місце в житті ліричної героїні. Вона в кожній порі року знаходить особливе замилування, свою неповторну красу. Її поезії можна читати у будь-якому порядку, щоразу знаходячи щось нове, несподіване, що неначе хлюпне тобі в душу теплом. Це справжнє «Соло», де кожен звук – чистий, а кожна нота – вистраждана.

Відкрийте для себе поезію Ольги Білої, зануртеся в цей світлий, ніжний, теплий світ любові та краси. Ви не пошкодуєте, бо ця книга – як «сонячний промінь, що заспокоїть бідне серце, лиш тихо сівши на ослінчик». Це нагадування всім нам: як не штормило б у життєвому морі, якщо Господь у твоєму човні – жодна буря його не здолає.

Марта РУДЕНКО,

доцентка кафедри української мови ТНМУ