Еріка Лотоцька про покликання, університетську родину та магію народження життя
Шостий курс медичного університету – це особливий час. Це – перехрестя, де дитячі мрії зустрічаються з дорослою відповідальністю, а студентські конспекти поступаються місцем реальній лікарській практиці. Наша сьогоднішня героїня – Еріка Лотоцька, випускниця медичного факультету Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського. Вона мріє про акушерство, не боїться труднощів, неодноразово ставала донором крові й щиро вірить, що добрий лікар – це насамперед людина, яка вміє слухати. Про шлях від маленького містечка на Волині – до операційних залів, про подолання страхів та про те, чому українська медицина має майбутнє, читайте в інтерв’ю.
Від гри в «лікарню» – до усвідомленого вибору
– Еріко, перш ніж ми зануримося у професійні теми, давайте познайомимося ближче. Розкажіть, звідки ви родом і де почалася ваша історія?
– Я родом з невеликого містечка Горохів, що у Волинській області. Це дуже затишне, мальовниче місце, яке я неймовірно люблю. Знаєте, є така особлива атмосфера маленьких міст, де всі одне одного знають, де відчувається спокій. Саме там минуло моє дитинство, і саме там зародилися мої перші мрії про медицину. Хоча, якщо чесно, тоді це ще важко було назвати «свідомим вибором» – це було просто внутрішнє відчуття.
– Як же саме з’явилося це захоплення? Це був якийсь конкретний момент чи поступове розуміння?
– Мама часто згадує, що коли інші дівчатка гралися в принцес чи лицарів, я «лікувала» свої іграшки. У мене була ціла «лікарня» на підлозі: я садила їх у ряд і проводила огляди. Але серйозний інтерес прокинувся вже в школі. Мені подобалися предмети, які допомагали зрозуміти, як влаштована людина. І тут мені дуже пощастило з вчителькою біології – Наталією Євгенівною. Вона побачила в мені те, чого я сама ще не помічала. Вона вірила в мої здібності навіть більше, ніж я сама. Саме її підтримка стала тим поштовхом, який допоміг мені остаточно вирішити: хочу бути лікаркою. Інші професії просто не здавалися мені настільки близькими та важливими.
– Ви – шестикурсниця. Чи змінилися ваші пріоритети щодо спеціалізації за ці роки?
– Я належу до тих щасливчиків, чия мрія не розвіялася під тиском академічних навантажень. Коли тільки подавала документи, мріяла стати акушер-гінекологинею. І зараз, на фінішній прямій, досі планую пов’язати власне життя саме з цим напрямом.
– Чому саме акушерство? Багатьох лякає відповідальність за два життя одночасно.
– Для мене це найцікавіший напрям. Весь процес – від моменту зародження дитини до її появи на світ – це справжнє диво. Те, як жінка виношує дитину, перші рухи, цей особливий контакт між матір’ю та немовлям… Я хочу бути частиною цього процесу. Моя мета: не просто прийняти пологи, а допомогти жінці пройти цей шлях легко, без страху. Хочеться, щоб майбутні мами отримували насолоду від материнства, відчували підтримку та професіоналізм.
– Кажуть, перший досвід у пологовому залі запам’ятовується назавжди. Яким він був у вас?
– О, це була справжня перевірка на міцність! Уперше я напросилася на пологи ще на молодших курсах, у себе, вдома, де працюють мої знайомі. Уявляла собі це, як у кіно: все спокійно, гарно. Але реальність виявилася іншою. Щойно я зайшла в залу – й просто втратила свідомість. Це було неочікувано й трохи соромно. Тоді в мене з’явилися дуже великі сумніви: чи справді це мій шлях? Може, помилилася?
Але на четвертому курсі була присутня при кесаревому розтині, й відчула цілком інше – мені сподобалося, я була захоплена професіоналізмом лікарів. А вже на п’ятому курсі знову потрапила на природні пологи. І тоді зрозуміла: я – доросла, вже не та дівчинка, яка втрачає свідомість, а – майбутня лікарка, що хоче й може брати в цьому участь. Сумніви зникли.
Про навчання, помилки та підтримку
– Як би ви могли зараз зустріти себе – першокурсницю в коридорах ТНМУ, що сказали б їй?
– Я б сказала: «Еріко, не квапся. Не дивися на інших і просто насолоджуйся процесом». Моєю найбільшою помилкою на початку було постійне порівняння себе з іншими. Коли на заняттях з анатомії хтось отримував «відмінно», а я – скромніші бали, дуже засмучувалася. Мені здавалося, що не можу впоратися, що гірша. Лише десь на третьому курсі, особливо – після повернення з дистанційного навчання під час війни, до мене прийшло усвідомлення: в кожного свій темп. Не можна за один вечір осягнути весь той океан інформації, який нам дають. Важливо не те, скільки визубрила чи вивчила, а те, що винесла з цього для майбутньої практики. Я почала застосовувати «філософію бігуна». Знаєте, як у великому спорті? Якщо бігун на старті думає лише про фініш, він втрачає контроль над самим бігом. Так і я раніше думала про оцінку на фініші семестру. Коли ж почала фокусуватися на самому процесі навчання, на кожній лекції та темі – й оцінки стали вищими, й вчитися стало значно легше.
– Які предмети за ці шість років стали для вас знаковими?
– Мені було цікаво всюди. На хірургії – спостерігати за роботою в операційній. На терапії – вчитися мистецтву спілкування з пацієнтами. Це неймовірно важливо: бачити, як викладачі ставлять запитання, як вони знаходять підхід до людей.
Але найбільше мені запам’яталася кафедра неврології. Це був четвертий курс, початок «шестигодинних» занять. Ми щойно склали перший «Крок», почувалися такими самовпевненими «майже лікарями». А на неврології нам швидко показали, що «Крок-1» – це лише крихітний початок. Там шість годин занять пролітали мов одна хвилина. Ми писали вступи, розглядали теорію, а потім одразу йшли до пацієнтів. Ставити діагноз, перевіряти рефлекси, бачити реальну клінічну картину – це було надзвичайно захопливо. Саме там я відчула справжній смак медицини.
– Ви згадали про підтримку. Ваша група – яка вона?
– Моя група №608 – це моя друга родина. Без них не уявляю цих шести років. У нас 11 осіб, і кожен – яскрава особистість. Ми дуже дружні. Разом ходимо обідати, разом святкуємо складання іспитів і «Кроків». У нас є свої внутрішні жарти, свої традиції.
Найважливіше – це підтримка. Коли під час підготовки до іспитів хтось каже: «Все, більше не можу, я нічого не знаю», ми телефонуємо одне одному, підбадьорюємо. Університет подарував мені набагато більше, ніж просто знання. Він подарував мені людей, які стануть моїми колегами: майбутніх ендокринологів, неврологів, травматологів… Тепер у мене всюди будуть «свої люди» (усміхається).
Про донорство, штучний інтелект
– Знаю, що ви напрочуд активна та небайдужа студентка. Розкажіть про свою діяльність поза навчанням.
– Чесно кажучи, була здивована, коли дізналася, що мене вважають активісткою. Ніколи не прагнула бути організатором заходів, я радше та волонтерка, яка завжди готова допомогти руками. Якщо потрібно плести сітки – йду. Якщо потрібно робити окопні свічки – я тут. Був випадок, коли я залишилася в Тернополі на зимових канікулах, щоб трохи відпочити від сесії, і побачила, що Марта Ігорівна Руденко шукає людей для розмальовування пряників з доброчинною метою. Звісно, зголосилася. Мені це не важко, а комусь – принесе радість чи допоможе зібрати кошти.
– Ви також є донором крові. Як часто долучаєтеся до цієї справи?
– У мене перша група крові, вона завжди запитувана. За час навчання я здавала кров разів вісім. Можливо, це не так багато порівняно з професійними донорами, які ходять кожні два місяці, але завжди відгукуюся на заклики про допомогу. Якщо бачу в групі університету повідомлення, що комусь терміново потрібна кров, – йду. Це найменше, що може зробити майбутня лікарка для порятунку життя вже зараз.
– Як ставитеся до сучасних технологій у медицині? Наприклад, до штучного інтелекту, який зараз активно впроваджують.
– Не бачу в ньому нічого поганого, якщо використовувати його з розумом. Цього року ми вперше складали ОСКІ (об’єктивний структурований клінічний іспит) з використанням штучного інтелекту. Колись роль пацієнта виконувала жива людина, а тепер – програма. Мені було досить комфортно: він чітко відповідає на запитання, якщо вміти правильно їх формулювати.
Але переконана: штучний інтелект ніколи не замінить лікаря. Він може бути чудовим інструментом для швидкого пошуку інформації, для систематизації даних, але ШІ не має емпатії. Використовувати штучний інтелект як метод лікування, просто ввівши скарги в чат, – це небезпечно. Люди часто не можуть правильно описати свій стан, і лише лікар у живому спілкуванні може вловити ті нюанси, які програма проігнорує.
Майбутнє – лише в Україні
– Яким, на ваш погляд, має бути ідеальний лікар нового покоління?
– Професіоналізм – це база, він не обговорюється. Лікар має бездоганно знати свою справу. Але для мене ідеальний лікар – це насамперед людина, яка вміє слухати. Пацієнт має йти до лікаря без остраху. Я хочу бути такою лікаркою, до якої приходять, як до друга, з якою комфортно поді- литися переживаннями. Коли людина відчуває, що її почули, процес одужання починається набагато швидше.
– Багато молодих фахівців нині дивляться в бік закордону. Які ваші плани?
– Лише Україна. Коли почалося повномасштабне вторгнення росії на нашу землю, я на певний час виїхала до Великої Британії. Там було добре, безпечно, але я щодня хотіла додому. Зрозуміла, що навіть якщо поїду кудись за кордон на стажування, все одно буду думати про рідний дім. Хочу отримати досвід, можливо, запозичити якісь західні практики, але впроваджувати їх тут, у рідній країні.
– Про що мріє Еріка Лотоцька поза медициною, де бере сили?
– Мої ресурси – це люди та творчість. Я закінчила художню школу, тому дуже люблю малювати. Пригадую,на останньому заняття з внутрішньої медицини, коли ми розмальовували халати, я отримувала справжнє задоволення. А ще нещодавно відкрила для себе гори. Колись думала, що це занадто важко для мене, але після першого ж походу збагнула: це неймовірне перезавантаження. Люблю також читати, гуляти – звичайні речі, які роблять людину щасливою.
Зараз моя головна мрія – отримати гарне місце в інтернатурі, знайти мудрих наставників і не розчаруватися у власному виборі. Моє життя як лікарки лише починається, й я готова до цього виклику. Дитячі мрії про допомогу людям поступово стають реальністю, й це дає мені сили рухатися далі.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлини з особистого архіву Еріки Лотоцької