Докторка медичних наук, доцентка Ірина Камишна переконана, що найкраща вимогливість – та, яка мотивує й підтримує, тобто вимогливість з любов’ю. Саме так вона ставиться до своїх студентів, близьких і, власне, самої себе. Тому й вдалося їй у 25 років захистити кандидатську дисертацію, а торік – докторську, належати до Європейської та Американської академій неврології, Міжнародного товариства фізичної та реабілітаційної медицини, бути лікаркою-невропатологинею вищої категорії й лікаркою фізичної та реабілітаційної медицини, оволодіти методикою проведення стимуляційної електронейроміографії, опублікувати статті в численних закордонних наукометричних базах. Та найважливіше – стати авторитетом для своїх студентів, які прагнуть її наслідувати.
«Бути вимогливим, але при цьому не ламати іншого»
– Пані Ірино, саме студенти підказали запросити вас у «Вітальню» – як викладачку, яку дуже поважають і думка якої для них справді вагома. Як вам вдається знайти підхід до них?
– Я викладаю з 2002 року, відколи прийшла асистентом на кафедру нервових хвороб, психіатрії та медичної психології ім. С. М. Савенка Буковинської державної медичної академії (нині університету). 20 років викладала там, останні з них працювала переважно з іноземними студентами. 2020 року ми з чоловіком переїхали в Тернопіль, почала працювати в ТНМУ на кафедрі медичної реабілітації
Дуже мені приємно, що про мене такі позитивні відгуки. До слова, багато моїх студентів навіть вибирали фах, як у мене, тому що мені вдавалося їх зацікавити по-справжньому своїм предметом. Як? Я просто люблю студентів. І вони, напевно, це відчувають. Кожній людині більше до душі, коли до неї ставляться м’якше. Йдеться не про безхребетну м’якість. Можна бути вимогливим, але при цьому не принижувати, не ламати іншу людину, а навпаки – мотивувати, стимулювати, підтримувати. Так, я дуже вимоглива, але вимоглива з любов’ю.
– Що можете сказати про сучасних студентів? Які вони?
– Вони проживають зараз дуже складні часи. Тож порівняно з тим, наприклад, коли я була студенткою, вони є набагато дорослішими. У кожного з них власне випробування: в когось тато служить, у когось – чоловік, в інших – брати, родичі, друзі. Багато з моїх студентів працюють після навчання в приватних реабілітаційних центрах, активно волонтерять. У чомусь вони навіть доросліші за нас, адже в такому юному віці проживають цей надважкий час. Тому я стараюся дати їм не лише знання, а й людяне ставлення. Часто вони підходять до мене після занять і діляться наболілим, звертаються за консультацією з приводу підвищеної тривожності, безсоння, головного болю або тих чи інших депресивних порушень. І я намагаюся якомога делікатніше підтримати їх, допомогти.
– Підтримати можна тоді, коли сам зберігаєш це тепло та маєш енергію. Як вам це вдається, адже війна впливає на всіх, незалежно від віку й статусу?
– Так, справді, щоб я могла щось дати, мені самій потрібно бути наповненою. На початку повномасштабного вторгнення рашистів в Україну в мене, як і в усіх, був шок. Гадалося, що все швидко закінчиться. Зараз уже розуміємо, що це довготривалий марафон. Спочатку дуже важко було, особливо, коли заходиш у палату, де наші військові з ампутаціями – без рук, без ніг. Зізнаюся, я приходила додому та плакала годину-дві. Яким чином почала виходити з того? Насамперед занурилася в роботу, посилено працювала над своєю докторською дисертацією. Захистила її торік у листопаді, у січні отримала диплом.
Обов’язково потрібно допомагати комусь – це також додає наснаги. І звичайно, можна черпати енергію в родині. Тому завжди, що не було б зовні, у мене вдома має бути затишно, тепло, комфортно. Я туди приходжу та набираюся сили. Іноді треба займатися спортом, принаймні рухатися потрібно обов’язково. Насамперед, аби підтримувати нормальне емоційне тло.
«Родина дає найбільше сили»
– Власне, цей факт підтверджує й ваша наукова діяльність.
– Так, я займаюся нейрореабілітацією й одним з аспектів, який я вивчала, в докторській дисертації був присвячений саме нейрогенезу, синаптогенезу та чинникам, які регулюють ці процеси, зокрема нейротрофічним факторам. До 1980-90-их років, як відомо, вважали, що нервові клітини не відновлюються. Проте різні вчені проводили експерименти та довели, що таки ні: утворюються нові стовбурові клітини, відбувається їхня диференціація та йде їхня інтеграція в нейронну мережу. Власне, після цього й почала стрімко розвиватися нейрореабілітація.
Мені цікаво було насамперед для самої себе, яким чином я можу покращити власну пам’ять. І дізналася, що саме заняття фізичною активністю стимулює цей нейрогенез і синаптогенез. Якщо опиратися на наукове підґрунтя, то під час фізичних навантажень у м’язах виділяється білок іризин, який проникає через гематоенцефалічний бар’єр і змінює експресію генів-регуляторів нейрогенезу, синаптогенезу. Доведено, що поєднання пізнавальної діяльності (коли людина читає, вчить мову, довідується щось нове) з фізичною активністю добре стимулюють усі ці процеси. До того ж ще й зменшує прояви депресії. Адже одна з гіпотез депресії, крім серотонінової, саме нейротрофічна. Тож, аби тримати емоційний баланс, рух і прагнення пізнання нового просто необхідні.
Звичайно, живемо у такий страшний час, що іноді після новин трапляються емоційні відкати. Так ми тепер живемо. Але варто триматися. Іноді виїжджати в ліс, у гори, міняти трохи середовище. Важливо всім стежити за своїм станом, бо нам треба ще далеко йти, кінця-краю поки що не видно, але ж віримо, що все це колись закінчиться.
– Кажуть, що сильним духом людям ядро цієї сили закладено вже в дитинстві.
– У мене було щасливе дитинство. Я взагалі дуже сімейна людина, яка понад усе цінує свою родину. Справжній відпочинок для мене – це відпочинок із сім’єю. Це те, що дає найбільше мені сили. Виросла я в любові в родині лікарів. З мамою Ларисою Борисівною в мене дуже близькі стосунки. Вона – доцентка медуніверситету в Чернівцях, дуже хороша ендокринологиня. До слова, лише один факт, що вповні характеризує мою маму: в 65 років пішла вчити англійську мову, склала на С1. Дуже активна та позитивна. Вона для мене і мама, і найкраща подруга, і приклад для наслідування. Донька Олександра також зараз навчається в Буковинському державному медичному університеті на другому курсі. Ми з нею надзвичайно близькі, я за нею сумую, тож телефонуємо одна до одної постійно, а на вихідних, за можливості, стараємося зустрічатися всі разом. У цьому сенсі переїзд до Тернополя мені дався трохи складно.
– Як ваш шлях проліг до Тернополя?
– Мій чоловік Олександр Камишний, професор кафедри мікробіології, вірусології та імунології ТНМУ – один із найкращих вчених в Україні. Без перебільшення, це констатація факту. Я познайомилася з ним, працюючи над докторською дисертацією. І саме він обрав Тернопіль. Я погодилася. Важко пояснити комусь, як усе сталося. Це можна лише відчути. Коли зустрічаєш свою людину, то все інше взагалі стає несуттєвим. Працюєш у Чернівцях, у Тернополі чи деінде – всюди твоя улюблена робота, та ж молодь, пацієнти. Єдине, що я чітко усвідомила з початком повномасштабного вторгнення: Україна – мій дім і я хочу жити лише тут. Попри те, що моя родина обожнює подорожувати, моя батьківщина – тільки тут.
– Ви народилися саме у Чернівцях?
– Так, я з Чернівців, прожила там усе життя до 2020 року. Добре, що з Тернополя туди їхати лише дві з половиною години (усміхається). Та варто сказати, що Тернопіль – дуже комфортне місто з чудовою м’якою енергетикою. Тернопільський став заспокоює, розслабляє, умиротворює. У вихідні багато родин гуляють довкола ставу, в місті, відпочивають разом. Узагалі Тернопіль – дуже сімейне місто. Спокійний відпочинок з родиною – мені це так подобається!
«Спостереження в диспансері вилилися у докторську дисертацію»
– Повернімося на мить у ваше рідне місто та студентські роки. Які люди під час навчання у Буковинському медичному університеті особливо доклалися до вашого формування? І чому, власне, медицина? Очевидно, якщо ви з родини лікарів, то не було жодних вагань при виборі професії? Чи були?
– З дитинства всі за замовчуванням знали, що я піду в медичний, адже справді в родині всі лікарі. В університеті я старанно вчилася, завжди була відмінницею. Думала над терапевтичним фахом, але, врешті-решт, обрала напрямок неврології. Вчитель і наставник, який суттєво доклався до формування мене як фахівчині, – професор Василь Кирилович Чернецький. Він надзвичайно вплинув на мою професійну діяльність, на бачення роботи з пацієнтами, встановлення топічного діагнозу. У 25 років захистила кандидатську дисертацію, керівником якої був професор Валерій Мелетійович Пашковський. Узагалі ж після закінчення вишу формувалася поступово, як і належить: пішла в інтернатуру, магістратуру, потім – викладачка-стажистка та асистентка кафедри, а згодом і доцентка. Працювала на базі неврологічного відділення Чернівецької обласної психоневрологічної лікарні, де в третьому неврологічному відділенні консультували пацієнтів з неординарними випадками з усієї області. Працювала, до слова, з рідним дядьком Леонідом Борисовичем Мельничуком, який був дуже фаховим невропатологом цієї лікарні. Там я пропрацювала 20 років. Консультувала також пацієнтів з ендокринологічного диспансеру, зокрема з патологією щитоподібної залози. Я почала вивчати психоневрологічні порушення при тиреоїдній патології та молекулярно-генетичні механізми, які лежать в основі цієї патології. Всі мої спостереження вилилися у докторську дисертацію. Чи не всі статті на тему дисертації були опубліковані в наукометричних базах Scopus. Важливу роль у написанні докторської дисертації та професійній діяльності зіграло стажування влітку 2019 року в Pitie-Salpetriere Hospital в Парижі, яка є клінічною базою для студентів університету Сорбонни. Тут працювали такі видатні вчені неврологи, як Бабінський, Шарко та інші. Я мала можливість слухати лекції та навчатись у найкращих вчених з усього світу.
До слова, коли почалася велика війна, мені настільки було боляче, що нас, як націю, як країну хочуть знищити, вважають, що нас немає й не було. Під впливом цього в мене був такий внутрішній порив, хотілося ще більше писати, публікувати все за кордоном, щоб нас побачили, почули. У результаті цього в мене індекс Гірша вже 9, для мене це досить вагомо. Шкода лише, що не змогла поїхати в Лондон і Рим, куди мене запросили бути спікером на європейських конгресах. Це якраз співпало з масованими ракетними обстрілами, які були фактично кожного тижня, та блекаутом і я не змогла залишити родину в такий час, тому виступала в онлайн-режимі.
– Як вас прийняли на нашій кафедрі медичної реабілітації?
– У нас чудовий колектив, з усіма в мене теплі добрі стосунки. Найбільше спілкуюся із завідувачем кафедри, професором Ігорем Романовичем Мисулою, професоркою Тетяною Григорівною Бакалюк, з якими найчастіше вирішуємо робочі питання. Хочу зауважити, що на нашу кафедру дуже велике навантаження, особливо зараз. Працюємо, маємо багато роботи, плануємо відкривати нову спеціальність з протезування та ортезування. Це зараз надзвичайно необхідно. Мусимо все опрацювати, розробити, впровадити та навчити. Зараз я оформляю ґрант, який розробила, щодо реабілітації військових, шукаємо партнерів. Приймаємо цей виклик і, впевнена, впораємося. Так, ми не були готові до таких викликів ні психологічно, ні фізично, але треба жити, треба виживати. Те, що ми стали сильнішими, – це однозначно. Зараз дуже важлива наша нейропластичність, адже перебуваємо в таких умовах, коли нам постійно потрібна швидка перебудова. Рішення, до того ж – фундаментальні, іноді треба робити за секунду. Якщо мене доля привела на цю кафедру, отже, я маю щось їй дати, маю чимось бути корисна. Все, що можу, я роблю. Іноді, буває, втомлюся, але потім гадаю – а наші хлопці зараз «на нулі», завдяки тому ми й тут. І що саме натомість я можу зробити? Щонайменше: коли вони повернуться з травмами, ампутаціями – потрібні будуть висококваліфіковані дипломовані спеціалісти, які з ними працюватимуть. Ось над цим зараз разом з колегами й трудимося. Планую також навесні поїхати на стажування з нейрореабілітації в одну в європейських клінік.
– Що вас у роботі найбільше надихає?
– Спілкування зі студентами, допомога пацієнтам, наукова робота, цікаві проєкти. Все це надихає. Я творча людина, тож мене надихає все, що пов’язано з творчістю.
Ми переживаємо зараз дуже складні часи: був ковід, тепер повномасштабне вторгнення. Тобто це дуже стресові умови, коли немає належного фінансування, від’їжджають студенти, попри те в нашому університеті відкриваються нові спеціальності. І це теж надихає! Треба віддати належне керівництву, зокрема ректору Михайлові Михайловичу Корді, що стратегічний напрямок планування роботи в нас працює, незважаючи ні на що. Це треба цінувати.
Чого хотілося б? Створення університетських клінік. Це те, що надзвичайно потрібно. І на щастя, про це потроху почали мовити на високих владних рівнях. Це правильний шлях у майбутнє нашої медицини. Адже найкращі клініки у світі Мейо, Шаріте – це університетські клініки. Має бути дуже тісна співпраця практичної медицини, науки та викладання. Не можна їх відокремлювати.
«Відчуваю себе щасливою жінкою»
– Ви зауважували, що найбільшу силу черпаєте в родині, в домашньому затишку.
– Так, удома в родині відчуваю себе щасливою жінкою, яка може розслабитися, розчинитися в цьому світлі. Чоловік мій – і друг, і партнер, кохана людина, з якою мені завжди цікаво, і порадник у роботі. Його думка для мене дуже важлива: якщо він скаже, що все гаразд, – я спокійна. Ми разом жартуємо, сміємося. Гумор завжди допомагає та рятує в різних ситуаціях. У вихідні разом із сином Максимом ходимо у басейн, плаваємо. Це той приємний спорт, про який я згадувала на початку нашої розмови, що допомагає тримати емоційний баланс. Син, до слова, навчається у п’ятому класі, а донька Олександра, як я вже казала, на другому курсі. Відверто кажучи, гадала, що вона поїде навчатися за кордон, навіть вибрали для неї виш у Данії, та донька сказала: «Ні, хочу залишатися в Україні». Я не наполягала, не переконувала. Можу допомогти, підказати, спрямувати, але не ламати. Це її вибір, і я його підтримую.
– Чи є у вашій родині певні традиції?
– Уся наша родина надзвичайно любить подорожувати. Ще до великої війни, щойно з’являлася можливість, ми старалися кудись поїхати. Навіть моя бабуся до 84 років їздила з нами постійно. Подорожі дуже доклалися до мого формування та розширили кругозір, адже мені пощастило побачити понад 50 країн світу. Я вкладала у це власні ресурси, бо дуже люблю мандрувати. Люблю вивчати різні культури, дивитися, як люди живуть. Коли бачу таке розмаїття краси, мені завжди аж дух перехоплює від усвідомлення того, наскільки Творець любить нашу планету. Які в нас океани! Які гори! Яка природа, тварини, птахи! Яка довкола краса! З якою любов’ю це все було створено! Люблю також довго стояти, розглядати й милуватися рукотворами різних митців – картинами, скульптурами, від захоплення цією красою можу й заплакати. Але це все було до повномасштабного вторгнення, зараз дуже змінилися пріоритети.
– Маєте улюблені сімейні страви?
– Ми обираємо здорове харчування. Культ з їжі не робимо. Чоловік, скажімо, чудово м’ясо готує. Любимо смачну домашню їжу. Основне ж, коли робиш будь-що, – вкладаєш частинку себе, але таку теплу, сонячну, світлу, наповнену любов’ю. От готуєш їсти – з радістю. Ідеш на роботу, спілкуєшся зі студентами – з радістю. Трапляється, приходить пацієнт і починає ділитися з тобою своїм сокровенним. Для цього потрібна емпатія. Вона в мене є, я дуже сильно відчуваю людей. Тому, до речі, мені дуже важко перебувати в епіцентрі негативу. Якісь сварки, плітки, всілякі непотрібні розмови – все це в мене забирає сили, тому стараюся уникати таких ситуацій.
– Про що мрієте найбільше?
– Звичайно, як і всі, про мир і Перемогу.
– Особиста мрія?
– У задумах масштабний проєкт, який хотіла б втілити, він потребуватиме багато мого ресурсу. Наразі не буду озвучувати його, втім, у мене завжди є певні цілі та плани. Є не можу без цього жити. Трошки перепочину – й далі до праці.
– Що зробите найпершим, коли дізнаєтеся про нашу Перемогу?
– Звичайно зрадію, але в той же час розуміючи, якою важкою ціною дістається нам Перемога, будуть сльози болю за загиблими. Треба бути готовими до того, що хлопці, які зараз на передовій, повернуться, й нам потрібно мати у собі дуже багато тепла, терпіння, любові, щоб вилікувати всі їхні рани, не лише зовнішні, а й внутрішні. Це ще одне випробування для всіх нас. Водночас в України відкрилося нині дуже багато можливостей. Так, з одного боку, в нас велика біда, з іншого – нас у світі почали бачити, поважати, співпрацювати. Хочеться використати це все сповна, розвивати, спрямувати в правильному руслі. Роботи насправді в нас дуже багато.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА