75-у весну зустрів нещодавно вчений у галузі профілактичної медицини, педагог, письменник, член Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України, завідувач кафедри загальної гігієни та екології ТНМУ Микола Кашуба. За свій вік йому вдалося осягнути чималих професійних і творчих висот. Микола Олексійович – автор і співавтор низки монографій, підручників, посібників, наукових праць, зокрема, підручника для науковців «Біостатистика», написаного разом з ректором ТНМУ Михайлом Кордою, підручника для студентів фармацевтичних факультетів з екології, колективної монографії «Професійне здоров’я населення України», створеної разом з академіком Юрієм Кундієвим і членом-кореспондентом НАМН Антоніною Нагорною, монографії «Токсикологія аерозолів» (Кундієв Юрій, Корда Михайло, Кашуба Микола). Отримав кілька авторських свідоцтв і патентів на винаходи. В творчому доробку Миколи Кашуби – поетична збірка «В начале было слово», збірка афоризмів «Думи мої …», книги «Гортаючи життя сторінки», «Homo sapiens в различных ракурсах», «Які ми є» та інші. Запросили ювіляра до розмови у нашій «Вітальні».
«Ніщо не вселяє в людину так оптимізм, як онуки»
– Миколо Олексійовичу, прийміть сердечні вітання з прекрасною датою вашого життя. Підозрюю, що отримали багато чудових подарунків, а якому втішилися найбільше?
– Подарунки завжди приємні. Не буду лукавити, але в такому віці змінюються цінності, приходять нові погляди на життя, тобто багато речей сприймаєш уже крізь призму прожитих років. Найкращим дарунком є увага твого оточення, друзів, родини, в яких наче в дзеркалі бачиш себе, свої злети й падіння, своє прожите життя. Їх благодатна енергія передається на відстані – піднімає настрій, наповнює твоє єство. На мене це діє, як еліксир. Особливо мене тішать мої внуки, їхня дитяча безпосередність, чистосердечна любов. Вони надсилають такі чудові вітальні листівки, написані власноруч, з малюнками, і це найбільша для мене радість.
Чому любов до внуків така особлива? Відповідь на це питання, мабуть, не лежить у науковій площині. Але маю на те відповідь, яка є глибоко в душі: ніщо не вселяє в людину так оптимізм, як внуки – й жити хочеться, й помирати не страшно. Завдяки онукам ми впадаємо, в доброму сенсі цього слова, в дитинство, втім, «дякуючи» панам Альцгеймеру та Паркінсону без них це теж може статися.
– Самі що собі б побажали?
– Побажанням не властиво самим збуватися. Треба для цього щось робити. Найважливіше, найприродніше, хоч і не завжди для всіх зрозуміле, бажання людини, бути для інших потрібним. Особливо це стає зрозумілим з віком, коли маєш що й маєш кому запропонувати. Тому суть моїх побажань – творити щось нове, потрібне іншим. Творчість, на мій погляд, це те, що робить людину непересічною особистістю. Творчість – це природний наркотик, вживання якого не лише не забороняється, але й варте заохочення.
Як фахівець профілактичної медицини маю на меті систематизувати новітні знання про те, як довше зберегти здоров’я, продовжити тривалість життя. Висвітлити реальні чинники впливу, про які раніше ми й не здогадувалися, і на основі цього розширити гігієнічні уявлення, що існують про здоровий спосіб життя. Переконаний, що нині ця тема як ніколи актуальна. Це важливий момент в аналізі масових процесів, які зараз мають місце у суспільстві. Все це маю намір висвітлити в монографії, яку сподіваюся протягом року завершити.
– У вас за спиною є значний життєвий шлях і досвід. Що, на ваш погляд, є життя, в чому його сенс?
– Дозволю собі відповісти жартом на цю тему. Тим більше, що в кожному жарті є доля правди. Життя – це виснажливий марафон, але найгірше в ньому те, що він швидко закінчується.
Життя досить потворна річ, але при цьому воно не втрачає привабливості. Немає у світі більш гіркої насолоди, ніж життя. Щодо сенсу життя, зауважу, що, очевидно, розуміння його сенсу – небезпечна річ, якщо нам не дано його осягнути. Однак це не позбавляє людину жаги до життя. На жаль, людина влаштована таким чином, що скільки б Господь не дав людині життів, їй усе одно не вистачить одного, щоб прожити його набіло.
Ми починаємо розуміти цінність людського життя тоді, коли, на жаль, вже багато втрачено. Якість життя – це така дуже мінлива філософська субстанція, в якій безліч граней. І одна з них означає, якщо людина хоче мати гарну якість життя, вона повинна за це заплатити. З іншого боку, це зовсім не означає, що надмірна обережність та ощадливість призведуть до найкращого результату. Істина, як завжди, в почутті міри. За відсутність почуття міри є лише один спосіб розрахунку – здоров’я. За гроші, отримані ціною втрати здоров’я, здоров’я не купиш. Ось до чого призводить інфляція… істинних цінностей. Людина повинна розуміти, в цьому світі найкоротшою є мить довжиною у життя. І розпорошувати життя на дрібниці не варто.
«Зі студентами намагаюся бути відвертим»
– Зі своїми студентами ви часто про це спілкуєтеся?
– Насамперед я намагаюся бути відвертим і не розмовляти з ними менторським тоном, бо вони вже сформовані особистості. Скажу відверто, це не просто, бо це той вік, коли вони ще бачать світ здебільшого у двох кольорах – чорному та білому. І я бачу своє завдання показати їм світ у всіх його барвах – веселих, гарних і часом небезпечних. Я завжди намагаюся бачити в кожному з них не «здобувача освіти», а насамперед – людину. Для мене важливо в роботі зі студентами побачити інтерес, вогник в їхніх очах. Тоді мені й самому цікаво і зворотній зв’язок є. Взагалі ж я вважаю, що студент – це таке своєрідне дзеркало, в якому ти бачиш себе. Але я ж не хочу бачити своє віддзеркалення фальшивим, чи не дуже гарним, тому й стараюся.
– Судячи з відгуків студентів, у вас це виходить…
– Намагаюся. Нинішнє покоління студентів особливо диджиталізоване і просторами інтернету вони орієнтуюся краще мене, але коли я приходжу на заняття й ми починаємо розмову, то з’ясовується, що про деякі речі зі сфер медицини, філософії, психології мені теж є що їм розказати. А я останнім часом дуже багато читаю, тож хочу донести їм цю нову інформацію. Втішаюся тим, що недаремно працюю коли бачу в їхніх очах вогник зацікавленості до поданої інформації та до мене… як викладача. Матеріал завжди намагаюся подавати крізь призму гумору, щоб легше сприймалося. Як лікар профілактичної медицини розумію, коли людина сміється, вона на позитиві, а на цих емоціях можна більше засвоїти інформації та щось залишиться-таки в пам’яті. Коли ж сухо викладати матеріал, то людина може лише кілька хвилин уважно слухати, а тоді поволі перемикається на своє. Жарт, але на відповідну тему, перезаряджає, змушує мозок «відпочити», так легше сприймається лекція. Метод не я вперше вигадав, і він чудово працює. В контексті сказаного із задоволенням запозичую цю практику, коли прослуховую лекції відомих американських науковців з Массачусетського, інших університетів. Дуже приваблюють лекції професора Стенфордського університету Роберта Сапольські, він уміє заінтригувати слухача, в нього такий іскрометний гумор. Це зразок хорошого лектора.
Спілкуючись зі студентами, завжди вважаю за потрібне прищеплювати їм, окрім професійних знань, відповідний світогляд, без якого не можливий справжній лікар. В розмовах застерігаю: знання – ключ, який здатний відчиняти багато замків, але найкраще годиться до скриньки Пандори. Знання, посіяні в морально брудний та недолугий ґрунт людського розуму, мають властивість давати небезпечні сходи. Тому часто ведемо розмови на предмет суспільної моралі, лікарської етики. Особливо цікаво з випускниками. Це вже дорослі люди й вони усвідомлюють, яке життя не просте та як важливо вибрати в ньому правильні орієнтири. У нас бувають цікаві диспути, які доходять до цікавих висновків.
«Першим вчителем по житті вважаю батька»
– Своїм першим вчителем по житті вважаю свого батька, людину, яка пройшла через неймовірні життєві труднощі (голод, війна, поранення, полон, смертний вирок за перебування в полоні, замінений на штрафну роту, знову поранення, каліцтво в автокатастрофі вже у мирний час). Маючи неповну середню освіту, він був дуже мудрою людиною по життю та прекрасним фахівцем у своїй професії. Не маючи належної освіти, став винахідником і раціоналізатором. Своїми золотими руками він утілив у практику мій власний винахід, який і послужив відправною точкою для подальших наукових досліджень.
– Як вам вдалося познайомитися, а потім ще й стати учнем академіка Юрія Кундієва?
– Також випадково. Розпочалося все з часів, коли я працював ще у відділі гігієни праці Кременецької санепідстанції. Якось у Київському інституті гігієни праці (тепер це інститут медицини праці імені Ю.І. Кундієва) відбувалася науково-практична конференція молодих учених, запрошення на яку розіслали в усі обласні санстанції, зокрема й у Тернопільську. Бажаючих їхати не знайшлося. І тоді керівництво згадало, що я аматорськи займаюся дослідженням захворюваності робітників і запропонувало мені поїхати. Коли зрозумів, що потрапив у середовище досвідчених науковців, то розгубився й навіть пошкодував, що приїхав. Але директор інституту Юрій Кундієв мене підбадьорив, а після мого виступу дав йому схвальну оцінку. На цьому, мабуть, моя наукова кар’єра й закінчилася б, якби не черговий випадок. Під час обідньої перерви, мабуть, доля так розпорядилася, потрапив за один стіл з організаторкою конференції та ученицею академіка Кундієва А.М. Нагорною, тепер вона член-кореспондент НАМН. Побачивши моє бажання займатися наукою, вона порадила не соромитися, підійти до Юрія Ілліча та розказати про своє бажання. Академік виявився напрочуд простою та доброзичливою людиною. Поцікавився моїми скромними можливостями і порекомендував зайнятися дослідженнями стану професійних захворювань органів дихання на Кременецькій фабриці «Ватин». «Ти рік попрацюй, а тоді зі своїми дослідженнями приїдеш до мене», – як сьогодні пам’ятаю його слова, які можна було тоді по-різному сприйняти. Для мене це був шанс і я використав його сповна, бо мав мету й цій людині повірив.
Не легко було в умовах практичної роботи в райцентрі знайти можливості для проведення наукових досліджень. Мабуть, якби не спортивний характер, результат був би незначний. Велику роль відіграло ставлення до мене мого учителя, керівника Юрія Ілліча. Попри значну зайнятість, він знаходив час, коли я приїжджав до нього у Київ. А згодом став науковим керівником моєї кандидатської й докторської дисертацій та на все життя – щирим другом і порадником. Він був великим вченим, учителем не лише в професійному, а філософському сенсі, людяним, інтелігентним. І таких щасливих зустрічей у мене було чимало.
Оглядаючись назад, на прожиті роки, розумію, що завдячую багато в чому їх величності випадкам, ланцюжок яких, на мій погляд, не був випадковим.
– Як у вас складалися стосунки з колегами? Ви багатолітній очільник кафедри загальної гігієни та екології. Це був шлях, до якого прагнули, чи випадок?
– Завідувачем кафедри став волею випадку. На наукову стежку я ступив у Кременецькій райсанепідстанції, а 2000 року в тоді ще Тернопільській медичній академії розпочався мій науково-педагогічний шлях. Завідувачем став через чотири роки. Призначили дуже несподівано, принаймні для мене. Якось повертаюся з чергової відпустки додому, а мені телефонують з ректорату. Гадаю, напевне, щось трапилося, бо ж з відпустки просто так не відкликали б, а тут – звістка про призначення на посаду завідувача. Я ж до цієї посади себе не готував! Але багато допоміг мій попередник – професор Володимир Кондратюк. У нас склалися чудові стосунки, ми розуміли один одного та працювали в унісон, нас об’єднувала спільна мета. Взагалі ж мені дуже пощастило з колегами. Доля подарувала можливість працювати з відомим вченим, професором, академіком НАМН України Михайлом. Андрейчиним у часи, коли він керував науковим відділом, а я очолював під його керівництвом відділ наукової медичної інформації. Тоді мало хто володів комп’ютерними технологіями, а я вже непогано орієнтувався, відтак мені доручили цю ділянку роботи. Пізніше знайшлися інші спільні точки дотику, коли ми працювали у суто науковій царині.
– Чим нині живе кафедра, яку очолюєте, чого вдалося досягнути, а що в планах?
– Найбільше пишаюся тим, що вдалося згуртувати колектив, у нас дружні корпоративні стосунки, де кожен пише свою наукову сторінку. До слова, всі викладачі кафедри мають вчений ступінь і я вважаю це одним з наших спільних досягнень. Щороку працюємо над своїм розділом міжкафедральної наукової теми, до якої долучається кожен член колективу. Наразі готуємося до міжнародної науково-практичної конференції «Довкілля і здоров’я», яку щорічно організовуємо у співтоваристві з кафедрою фізіології ТНМУ.
Пригадую часи, коли я щойно прийшов на кафедру, а там обладнання – ще з п’ятдесятих років минулого століття й виглядало суцільним анахронізмом на тлі лабораторного обладнання санепідстації. Тому останніми роками завдяки ректору Михайлові Корді вдалося кардинально оновити наше лабораторне інструментальне обладнання, закупили достатньо електронних сучасних приладів, які дозволяють моніторити природне середовище, здоров’я людини та інші показники. А ще – ми єдина кафедра, де функціонує кабінет комп’ютерних технологій, в якому студенти шостого курсу мають можливість під керівництвом викладачів готуватися до проходження іспиту «Крок-2». На цьому іспиті нашу дисципліну складають найкраще – ось вам і результат.
– Ніколи не шкодували, що з усіх медичних спеціальностей обрали саме профілактичний напрямок?
– Моя нинішня діяльність приносить велике задоволення. Якщо б у мене була можливість самому обирати свій шлях, то я не певен, що він був би кращий від того, що мені подарувала Доля. Прожив я дуже непросте життя, мені інколи здається їх було навіть два. Я не дуже вірю в те, що хтось нами зверху керує, але на собі відчув, що обставини керують нами краще, ніж ми самі можемо придумати. Наше завдання – знайти й відчути свою течію в цій річці, яку тобі приготувало життя, та міцно тримати весла та розгортати вітрила в потрібному напрямку. Отож у моєму житті мене все влаштовує.
– Мовити про речі глобального виміру, пропустивши їх через власні відчуття, – особливий дар і ним ви володієте сповна. Цитати з вашої книги «Думи мої..» водночас короткі, але такі ємні. Що нового з’явилося у вашому творчому доробку?
– Днями вийшла книжка з назвою «Я так думаю…», готується до видання поетичний збірник. Працюю та сподіваюся до кінця року написати монографію «Біологічний вік».
«Спілкування з дітьми, внуками дарує заряд емоцій»
– Праця науковця, письменника вимагає великих затрат душевних і фізичних сил? Що допомагає перезавантажитися?
– Гарна книга, природа. На відпочинок їду до Кременця, там у мене власний будинок, який звів практично своїми руками, великий сад з екзотичними рослинами та гарна бібліотека, в якій майже п’ять тисяч книг. У моїй бібліотеці багато філософських творів й я обов’язково дві-три книги за літо прочитую. Серед улюблених: Арістотель, Демокріт, Платон, Френсіс Бекон, Шопенгауер.. В молоді роки я професійно займався спортом, об’їздив чимало країн, і хоча втратив здоров’я, але це був такий каскад вражень, емоцій, що в жодній кав’ярні не купиш. Наразі двічі на тиждень відвідую басейн, граю в теніс та отримую задоволення.
– Що може подарувати вам емоцію?
– Спілкування з дітьми, внуками. Донька Вікторія – кандидат економічних наук, викладає у Польщі економіку. Іринка, моя онука, – майбутня дизайнерка. Син Олексій – фізик-теоретик. Мешкає із сім’єю в Німеччині. Вдвох з дружиною виховують двійнят – Миколу та Єву. Не уявляю себе без них, їхні маленькі успіхи тішать моє серце, наповнюють життя гармонією та змістом.
– Чи є у вас правило, якого дотримуєтеся по житті?
– Життя настільки розмаїте та не передбачене, що одним правилом не обійтися. Але, на мій погляд, найважливіше правило – це мати у всьому почуття міри. Воно мало б бути обов’язковою нормою життя кожної людини. Це зробило б світ таким, про який мріяли філософи-утопісти. Якщо ж мовити про більш приземлені речі, я б сказав, що найважливіше для людини бути потрібним іншим. Я це зрозумів на прикладі свого батька. Коли він помер, ще довший час до його дому приходили люди, шукаючи його порад і допомоги. Людина, яка непотрібна нікому, непотрібна й собі. Вона не живе, вона існує. Очевидно, саме тому понад усе люблю онуків, бо більш за все потрібен їм… а вони мені! Завдяки їм живу та хочеться жити.
Лариса ЛУКАЩУК