Студентка першого курсу медичного факультету Ольга Татарин стала переможницею конкурсу «Кращий студент 2023 року ТНМУ» в номінації «За вагомі досягнення у спорті». Вона посіла друге місце в багатоборстві та третє – у фіналах на вільних вправах на розряд майстра спорту зі спортивної гімнастики на відкритому чемпіонаті Тернопільської області, четверте – на відкритому чемпіонаті України (м. Кропивницький), 2023 року також отримала розряд майстра спорту України.
– Ольго, як ви сприйняли нагороду «Студент 2023 року ТНМУ»? Що вона для вас означає?
– Зізнаюся, дуже здивувалася, адже для мене ця нагорода була неочікуваною. У свій перший рік навчання у вищому навчальному закладі я змогла стати найкращою студенткою Тернопільського національного медичного університету! Ця нагорода для мене є стимулом продовжувати розвиватися й надалі. Без зусиль і прагнень, а також, на жаль, перешкод, нагороди не дістаються.
– Як у вашому житті з’явилася гімнастика?
– Гімнастика важлива для мене, бо спорт допомагає підтримувати фізичне та психологічне здоров’я. У моєму житті вона з’явилася ще в ранньому дитинстві, коли мені було три роки, завдяки моїй старшій сестрі Наталі. Вона займалася гімнастикою, я приєдналася до неї. Спочатку просто заради забави. Коли я займалася, то часто спостерігала за старшими дівчатами й, зрештою, зрозуміла, що хотіла б також спробувати себе в цьому спорті й надалі тренуватися. Відтоді гімнастика стала важливою частиною мого життя, допомагаючи мені не лише в підтримці здоров’я, але й у розвитку дисципліни, витривалості та відповідальності.
– Які досягнення для вас найважливіші та чого ще прагнете досягти? Яка найвища ваша мета чи мрія, пов’язана з гімнастикою?
– Для мене найважливіше досягнення – це особисте зростання. Беззаперечно, ще розвиток, перемога над собою. Щодо гімнастики моя мрія – це вдосконалення своїх навичок і можливість виступати на різних змаганнях. Оскільки нещодавно отримала розряд майстра спорту України зі спортивної гімнастики, то найвища моя спортивна мета наразі – ще більше вдосконалення техніки й навичок.
– Якщо трапляються такі моменти – чи у спорті, чи в навчанні, чи взагалі у житті, коли все начебто йде шкереберть, як мотивуєте себе, щоб зібратися та працювати далі?
– Коли стикаюся з викликами або перешкодами, намагаюся зосередитися на своїй меті. Іноді мене мотивують власні успіхи й досягнення, тобто я озираюся назад та усвідомлюю, що в мене вже були схожі складні ситуації, але вони мене не зламали, навпаки – допомогли підвищити планку. Та здебільшого я надихаюся досягненнями інших людей, які переконують мене, що все можливо, якщо є наполегливість та віра у власні сили. Важливо також дозволити собі помилятися та вчитися на власних помилках. Тоді замість відчуття розпачу або безпорадності можна знайти розв’язання певних проблем. Іноді ж просто потрібно зупинитися, щоб відновити енергію та подивитися на проблему з іншого боку, а потім знову братися за роботу.
– Ваш графік, мабуть, розписаний щохвилинно? Чи не важко постійно перебувати в такому режимі?
– Так, інколи буває важко, адже завжди потрібно бути в тонусі та відкритою до нових можливостей й пропозицій. Та я розумію, що від цього залежить моє майбутнє, а також результати як у навчанні, так і у спорті.
– Гімнастка та лікарка – як поєднати ці дві іпостасі? Який медичний напрямок, на ваш погляд, найкраще доповнюватиме ваше захоплення спортом?
– Гадаю, гімнастика та медицина легко поєднуються, тому що у спорті, на жаль, може виникнути багато травм – як під час тренування, так і на змаганнях, тож при цьому доцільно швидко та якісно надати допомогу. Мій напрямок за спеціальністю «Терапія та реабілітація» вдало годиться для спорту. У майбутньому завдяки цій спеціальності, допомагаючи спортсменам, я й надалі буду пов’язана зі спортом. Вважаю, великою перевагою є те, що я зможу їх краще розуміти, адже сама маю чималий досвід у спорті.
– Чому вирішили пов’язати власне життя з медициною? Розкажіть про свій «достудентський» час.
– Я – тернополянка. Навчалася в Українській гімназії імені Івана Франка. У моїй родині небагато медиків, але саме вони допомогли мені у виборі професії, а найбільше – Володимир Качмарський, мій дитячий лікар. Остаточно ж вибір я зробила в одинадцятому класі, коли потрібно було вже серйозно вирішити, куди вступати.
Підштовхнули мене до вибору професії також одні змагання – чемпіонат України, що відбувався в Кропивницькому, на який команда з Києва приїхала з власним лікарем-реабілітологом. Я побачила, як він надає допомогу спортсменам, полегшує напруженість м’язів. Це дуже важливо, адже, як правило, спортсмени тренуються досить тривалий час із самого дитинства. М’язи з часом стають затисненими і менш еластичними. Лікар розминав спортсменам м’язи перед змаганнями, мені було дуже цікаво спостерігати. Я цим надихнулася, оскільки в Тернополі, на мій погляд, мало лікарів, пов’язаних зі спортом. Більшість реабілітологів спрямовані на лікування дорослих і дітей з вродженими патологіями, різними захворюваннями. Але й для спортсменів це дуже важливо. Потрібно, щоб кожна команда, як і в гімнастиці, так і в інших видах спорту, мала такого лікаря. Насправді професійним спортсменам дуже важко відновлюватися, адже вони тренуються щодня.
Батьки в мене не пов’язані з медициною: мама Галина – вчителька, тато Олег – військовий. Утім, вони завжди підтримують мене в усіх починаннях. Своїм вибором, можна сказати, я їх здивувала. Але вони поставилися до нього позитивно та з розумінням, особливо тато як військовий, адже військовим також дуже потрібна реабілітація, особливо тепер.
– Як вам вдається поєднувати навчання та тренування?
– Якщо хочеш стати кваліфікованим реабілітологом, повинен із самого початку багато часу приділяти навчанню. Втім, і тренування я не покинула, тому періодично тренуюся та вдосконалюю свої вміння. Вдається балансувати.
– Узагалі – навчатися в медичному виші вам важко?
– Гадаю, важко, але намагаюся до цього пристосуватися, якнайоптимальніше поєднуючи навчання та відпочинок. Звісно, в нас є великий обсяг інформації, яку потрібно вивчити. Складність матеріалу буває різна: щось запам’ятовується краще та швидше, а на щось доводиться витратити більше часу. Потрібно бути наполегливим і поставити перед собою мету, тоді все точно вдасться, адже до кожного успіху стоїть великий та плідний шлях, на якому треба робити маленькі кроки.
– Що вас найбільше вразило в ТНМУ, коли щойно вступили?
– Я вагалася у виборі між Тернопільським і Львівським медичними університетами. Обрала ТНМУ, адже через війну батьки мені запропонували, щоб я все-таки залишилася в рідному місті: так і мені безпечніше, і щоб вони зайвий раз не хвилювалися. Найбільше мене вразив підхід до навчання: впродовж заняття ми можемо зробити і тестове завдання, і обговорити певні питання, і виконати важливу роботу. Багато матеріалу дають також на самовивчення. Мені таке навчання дуже імпонує, адже, шукаючи та опрацьовуючи матеріал самостійно, більше запам’ятовуєш та вже з глибшим розумінням теми приходиш на заняття.
– Ви вже, можна сказати, на фінішній прямій першого курсу, а які поради дали б тим, хто лише планує вступати до ТНМУ?
– Насамперед варто усвідомлювати, що лікар – це велика відповідальність, тож потрібно бути на сто відсотків упевненим у своєму професійному виборі, адже в майбутньому вам доведеться не лише допомагати й лікувати, а інколи навіть і рятувати життя дорослих та дітей. Тому це повинно бути дуже зважене рішення. Які ще поради? Багато уваги приділяти навчанню, завчасу готуватися до сесії. Дуже важливе, безперечно, й дружнє спілкування в групі.
– На ваш погляд, якій людині не варто обирати цю професію?
– Гадаю, що немає такої професії, яку людина не може опанувати. Все залежить від того, як вона налаштована. Якщо, скажімо, вже вступила на цю спеціальність і обрала медичний виш, то усвідомлює, який крок зробила. У медицині найголовніше бути відповідальним, адже не завжди є можливість виправити помилку, а деякі помилки взагалі можуть стати фатальними. Має бути також віра у себе, у власні професійні сили, що дозволить приймати правильні рішення. Сформувати ж цю віру можна лише завдяки старанному безперервному навчанню, що у медиків, як відомо, триває все життя.
– Як вплинула на вас війна?
– Однозначно, війна внесла свої корективи: я подорослішала, стала більше цінувати життя та людей, які були та є зі мною поруч. Чітко також усвідомила, що те, чого прагнеш, потрібно робити зараз, а не відкладати на майбутнє.
– Де черпаєте сили, позитив у складні моменти?
– У непрості моменти намагаюся бути зі своїми рідними та друзями, які можуть мене підтримати, допомогти, які вірять у мене. Біля цих людей знаходжу силу, щоб рухатися далі та не здаватися, а найголовніше – наповнююся енергію на нові звершення.
– Якщо з’являється вільна хвилинка, чому її присвячуєте?
– Зазвичай, як і більшість молодих людей, я полюбляю дивитися фільми, посидіти, як-то кажуть, у телефоні, провести час з друзями, не забуваю й про книжки.
– Якщо уявно перенестися у майбутнє через років 10-15, якою ви там себе бачите?
– Це дуже непросте питання, адже у нашій країні війна, тож не знаєш, що на тебе чекатиме наступного дня. Втім, якщо все ж таки спробувати зазирнути у майбутнє, то я хотіла б стати висококваліфікованою лікаркою та допомагати військовим у реабілітації та поверненні їх до повноцінного життя. Допомагати також спортсменам з реабілітацією після спортивних травм. Сподіваюся, все у нас буде добре й я продовжуватиму свій шлях в Україні.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
Світлина Миколи ВАСИЛЕЧКА