«Почало довкола все цвісти – й відразу почуваємося по-іншому, – такими життєствердними словами зустріла мене професорка Лілія Бабінець. – Хоча й війна, бодай якийсь мінімальний оптимізм потрібен, правда ж? Треба черпати енергію, щоб далі мріяти та втілювати свої мрії у життя».
Вкласти всю нашу розмову в дві газетні шпальти я навіть не намагалася, адже професійний та життєвий досвід Лілії Степанівни потребує для висвітлення щонайменше кількасот сторінок книги – подібної до тих численних підручників і посібників авторства та під редакцією професорки Л. Бабінець, що стрункими рядами вишикувалися на полицях книжкової шафи в її кабінеті. Професорка переконана, що для справжнього самодостатнього науковця ділитися своїми надбаннями – як дихати, інакше просто не можна. Інструментів для цього безліч: і уже згадані книги, і робота з пацієнтами, студентами та колегами, і участь у громадській роботі, яку Лілія Степанівна активно підтримує як лідерка численних громадських організацій із сімейної медицини та дотичних напрямків. Де знаходить ідеї та енергію для всього цього? «У самому житті! Під патронатом Небес і за підтримки добрих людей», – мовить завідувачка кафедри терапії та сімейної медицини ТНМУ, професорка Лілія Бабінець, яка днями відсвяткувала ювілей.
«Обрала медицину, бо була слухняною донькою»
– Пані Ліліє, на вашому шляху більше добрих людей?
– Колись я так гадала. Втім, мій чоловік часто повторював, що це не так, що й гарних, й добрих людей менше. Я довго була йому запеклим опонентом у цій думці, проте останнім часом зрозуміла, що він правий. Просто добро та краса значно сильніші, тому такі люди – люди-якорі, люди-енерджайзери – вартують сотні інших. Тож вони перекривають їх.
Можу лише відповісти, що в моєму житті такі люди є. Я часто обдарована дружбою або дуже сильними колегіальними стосунками з людьми-грандами.
– Хто з них став для вас авторитетом, дороговказом у житті?
– Насамперед це мої рідні. Мені дуже пощастило з батьками. Мама Наталія Іллівна, яка у засвітах уже понад двадцять років, була особливою людиною. Немає такого дня, коли б я її не згадувала з вдячністю за ті дари, що дісталися мені від неї. Скажімо, з нічого зробити щось, намагатися бути доброю в будь-якій ситуації. Це навіть якісь дискомфортні речі, як-от тяга до справедливості. З цим важко жити. Але, гадаю, що це також дар. Рівно йти своєю трудовою дорогою та цінувати те, що маєш. Це також від мами.
Батько Степан Григорович зараз живе зі мною. Йому незабаром буде 87 років, звичайно, є вже проблеми зі здоров’ям, але й на схилі літ він, як і все життя, інтелігентний, дуже цінує те, що я з ним. І я теж, попри всі складнощі, щаслива, що в такому віці починаю ранок з кави чи чаю за столом з рідним батьком.
Чоловік Ігор Дмитрович для мене – дуже знакова людина. Він не лише чоловік, а й мій друг і вчитель. У ньому є те, чого в мене немає. Він виважений, не схильний до деструктивних емоцій, дуже справедливий, творить іншим добро у глобальному сенсі цього слова. А ще він людина, яка завжди сприяє моєму розвитку. Я студенткою заміж вийшла, то він мене ще й, як кажуть, довчив (сміється).
– На шкільних учителів вам щастило? Адже як не прикро констатувати, але не кожен вчитель за фахом є вчителем за суттю.
– Я змінила багато шкіл, адже мій батько – військовий: він міняв гарнізони, а я – школи. Навчалася й в Угорщині, де батько служив. Було доволі важко. Та в мої останні шкільні роки ми повернулися в Україну, зупинилися в Чорткові – де я й народилася. І ось там з вчителькою мені справді пощастило. Наша класна керівниця – Ольга Євгенівна Ратіа, висловлюючись мовою сленгу, була дуже просунутою. У райцентрі нас навчала людина, яка закінчила механіко-математичний факультет Київського університету. Передусім вона вклала нам розуміння, що математика – справді основа наук, водночас розвинула нас у мистецтві, а поза тим – зуміла створити дуже дружню атмосферу в класі. Вдячна їй та згадую дуже часто.
– Як з’явилася у вашому житті сімейна медицина? Власне, спочатку – чому медицина?
– Напевно, дуже розчарую всіх, але медицина – це не те, про що я нестямно мріяла. Обрала її тому, що була слухняною донькою. Мама дуже хотіла, щоб я стала лікаркою. Насправді я мріяла стати педагогинею, філологинею, бо дуже люблю літературу, поезію, обожнювала й далі обожнюю читати.
Але так мама хотіла, тому я пішла в медицину. Мені пощастило, що вступила відразу, першого ж року, в ті радянські часи це було рідкістю, до того ж для дівчинки з провінції і без жодного блату. На жаль, мама свого часу не мала можливості навчатися далі, впевнена, вона була б дуже хорошою лікаркою, та закінчила лише медичне училище. Я завжди дивувалася, який мама мала діагностичний дар. Часто бачила, як вона, середній медичний працівник, приймає рішення краще, ніж лікарі. Мама для мене була прикладом. У неї було інтуїтивне чуття до людини, до визначення правильності дій, це завжди в мене викликало повагу, тож я не хотіла підвести батьків.
Навчання давалося мені легко, бо я вчитися люблю й вчуся все життя. Через те чоловік і діти навіть називають мене ботаном – любляче, звісно (усміхається). Тож я просто вчилася собі із задоволенням, не мала жодної четвірки. У процесі мого навчання та становлення з’ясувалося, що медицина – моя сфера. А те, що стала ще й викладачкою, – тож і частково здійснилася мрія про фах педагогині.
– Не шкодуєте, що пішли в медицину?
– Не шкодую ані хвилини! От зараз випускники часто бояться вибирати сімейну медицину. А я ж також не хотіла йти на дільницю. Була відмінницею, а життя так склалося, що мені довелося піти дільничним терапевтом поліклінічного відділення Тернопільської міської клінічної лікарні №2, ще й на тимчасове місце. Але знаєте, я душу там віднайшла – й залишила! Сімейна медицина стала мені дорогою на все життя. Водночас освоїла ще рефлексотерапію – дуже цікавий, енергетичний фах. Так ці два напрями зі мною вже понад 35 років.
«Ідеї посилають Всесвіт і життя»
– Продовжуючи тему про знакових людей, у вашій наукові долі вони, мабуть, теж відіграли велику роль?
– Передусім такою знаковою людиною для мене в науці вважаю Світлану Іванівну Сміян. Вона молодша від мене, але так сталося, що була моїм науковим керівником кандидатської дисертації та консультантом докторської. Світлана Іванівна більш академічна, ніж я. Я не мала наукової традиції у сім’ї, а вона з родини династійної, тож це дуже позитивно вплинуло на моє становлення як науковиці.
Напевно, знаковою людиною для мене був і Леонід Якимович Ковальчук. Я і тяжкі хвилини пережила з ним, але водночас він – дуже непересічна людина, талановита. І коли така людина виділяє тебе, не можу про це не згадати. Я працювала біля нього проректором – коротко, лише рік. Було непросто, тому що я людина, яка в тих ситуаціях, коли треба прогнутися, не переступаю через певні власні принципи. Тож зрозуміло, що я дискомфортна для людей, які люблять робити все лише по-своєму. Але я не згадую цей період з негативом. Насамперед тоді зрозуміла, що таке падати з посади. Це також дуже важливий досвід, який викристалізував мене, допоміг усвідомити, які цінності в житті для мене найважливіші.
Утім, який не був Леонід Якимович часом жорсткуватий, він, коли знімав мене з посади проректора, спрямував на кафедру, яку я хотіла. Перед тим кілька разів пропонував мені очолити інші новостворені кафедри, від чого я сміла відмовлятися, бо ніколи не беруся за те, в чому не вважаю себе фахівцем. Він зрозумів, що я хочу взятися саме за поліклінічну справу, за кафедру сімейної медицини, адже це моє, мій життєвий шлях, у цьому я була компетентною вже навіть на ту пору. Тож я Леоніда Якимовича Ковальчука згадую з теплом, особливо останні слова, які він мені сказав. Він тоді був уже дуже хворий. Я запам’ятала навіть, що це було в НОК «Червона калина», він йшов мені назустріч разом з професором Олександром Волосовцем, побачив мене та сказав: «О, йде самодостатній професор». Знаєте, Леонід Якимович умів давати дуже чіткі оцінки, й якщо він так сказав, то справді вважав саме так. Крізь усе життя стараюся гідно нести цю характеристику. Деякі його ідеї зуміла втілити вже тепер, коли його немає. Я це завжди підкреслюю, бо люблю чесно сказати, хто був натхненник. Власне, й цю кафедру він створив. Це була одна з перших в Україні мультидисциплінарна кафедра, де об’єднані не лише терапевти, а й педіатри, хірурги, акушер-гінекологи. І все розглядаємо так, як це має бути в загальній практиці. Досі не всі це зрозуміли.
– Окрім іншого, здобутки кафедри, яку очолюєте, – низка підручників та посібників її працівників. Власне, під вашою редакцією виходять ґрунтовні зібрання й кращих науковців усієї України.
– Так, вважаю за честь мати друзів з усіх міст України, які є відомими гастроентерологами, панкреатологами або іншими спеціалістами. І безперечно, фахівцями із сімейної медицини. Для взірця покажу перший том тритомника-підручника «Загальна практика-сімейна медицина», що друкується в київському видавництві «Медицина». По суті, всі найкращі науковці України та клініцисти в галузі сімейної медицини долучилися до його створення під моєю редакцією. Повторюся, для мене це велика честь. Дуже важлива для мене наукова та професійна складова – панкреатологія, адже моя докторська дисертація була присвячена саме цьому напряму. Нині я – віцепрезидентка Українського клубу панкреатологів, до якого долучила мене відома панкреатологиня, професорка Наталя Борисівна Губергріц. Сталося це цілком випадково: вона знайшла мене, зацікавившись моїми науковими роботами.
Якщо я вже торкнулася докторської дисертації, то обов’язково назву ще одну знакову людину в моїй науковій долі. На жаль, уже рік минув, як він пішов у засвіти. Це Юрій Олександрович Філіппов, член-кореспондент Національної академії медичних наук України, він очолював Інститут гастроентерології в Дніпрі тоді, коли я там захищала докторську дисертацію. Це – унікальна людина! Людина надзвичайної доброти та енергетики. Його вважали дещо дивним. Він багато що міг сказати про минуле, про майбутнє, володів таким даром. Мені дуже пощастило, коли я, зовсім чужа людина, без всякої протекції, була обдарована його спілкуванням і прихильністю. Тож і захист мені легко дався. Пощастило мені й на опонентів, серед яких – Юрій Миронович Степанов, він зараз є директором цього інституту. Взагалі ж пишаюся, що Інститут гастроентерології в Дніпрі став моєю другою науковою альма-матер. Це дуже поважний заклад.
– Ви активно працюєте над підручниками, берете участь у роботі різних асоціацій, навчаєте студентів, маєте пацієнтів, колег, яким теж треба іноді щось підказати та спрямувати, а ще ж сім’я. Як все встигаєте? Де берете енергію, черпаєте ідеї?
– Гадаю, що тільки Небеса дають мені енергію. В радянському союзі ми формувалися ледь не атеїстами, але тим більше для мене дорогоцінне розуміння, що є Небеса та Бог над нами.
– Як ви прийшли до цього?
– Саме життя привело мене. Ідеї теж посилають Всесвіт і життя моє. Скажімо, мала справи зі старшими людьми: з нами жили чоловікова бабуся, чоловікова мама, в минулому також викладачка ТНМУ, досвідчена педіатриня, тепер мій батько. Тому я особливо почала задумуватися над проблемами старості, веденням людей похилого віку. Так народилися два двотомники з актуальних питань паліативної допомоги та геронтології. Нині підручник «Геронтологія у сімейній медицині» дуже користується попитом. Мої учні підхопили науковий напрям з панкреатології, поступово ми з ними вийшла на проблеми нутриціології. У результаті народився посібник «Нутриціологія у сімейній медицині», щоб привернути увагу до того, як багато ми можемо зробити в профілактиці, оцінивши правильно нутритинний статус пацієнта. Словом, ідеї підказує саме життя.
– Ви згадували про своїх учнів. Які ваші надії на сучасну молодь?
– Великі надії! Молодь зараз більш справедлива, більш гаряча, не боїться виступити за власні права – акуратно, але вміло. І це мене надихає. Я бачу, що вони хочуть учитися, цікавляться всім. І виховані, вчасно приходять на заняття, не рвуться швидше піти, дисципліновані. Спілкуючись із сучасними студентами, в майбутнє зазираю з оптимізмом.
«Мрію нині так, як і в 20 років»
– Діти продовжили вашу професійну справу?
– Вони дуже самодостатні, їхній шлях викликає в мене велику повагу. Син Дмитро понад 17 років за кордоном, працює економістом у Німеччині, завершив магістратуру в Дрезденському політехнічному університеті, живе у Берліні. Крім того, займається рибальством, спортом – системно отримує пояси з карате. Подорожує багато із сім’єю. Мене дуже милує, як трепетно він ставиться до доньки, моєї внучки, приділяє їй багато уваги, розвиває її здібності. Ніночці незабаром виповниться 12 років – це на сто відсотків моя людина, навіть тембр голосу в неї такий, як мій (усміхається).
Донька Анастасія закінчила наш університет понад п’ять років тому. Вибрала психіатрію, працювала в обласній лікарні в Києві, де добре себе зарекомендувала, але теж вирішила податися за кордон. Вона також у Німеччині, але на заході – неподалік Швейцарії. Працює у серйозному шпиталі й багато чого вміє, чим я точно практично не володію. Планує далі йти або в кардіологію, або ж у загальну практику. Читає книги і німецькою, і англійською мовою. Зрозуміло, що багато в чому вже перевершила мене, чим я надзвичайно втішена. З донькою я можу поділитися всім. Вона теж мій вчитель. Чимось нагадує мені мою маму – своєю глибинністю, інтуїтивністю. Завжди підказує мені новинки літератури, музики, кіно, на які варто звернути увагу.
– Яку музику любите?
– Музика – ще один інструмент, який допомагає мені черпати позитивну енергію. До слова, дорогу в музичний світ значно ширше мені проклала моя колишня пацієнтка, а нині вже подруга Ірина Павлівна, яка має консерваторську освіту. Завдяки їй відкрила для себе класичну музику, хоча я – попсовик (усміхається), фанатка «Abba» та інших гуртів, що мене надихають.
– За моїм сприйняттям ваш бунтарський характер більше лягає на рок. Я помиляюся?
– Рок люблю хіба на кшталт гуртів «Queen», «Океан Ельзи», тобто де є мелодика та поезія. Коли я відчуваю, що є щось таке, що мене веде, вабить – то це моє, незалежно від жанру.
Чи я бунтарка? Я вважаю себе дуже правильною (усміхається). Це життя нас робить бунтарями, бо бачиш часом якусь недосконалість. Мені завжди хочеться, щоб усе в нас було справедливо, щоб наше суспільство вийшло на новий рівень. Натомість бачу велику долю лицемірства. Є в нас багато людей, які на словах дуже і доброчесні, і релігійні, і патріотичні, а насправді… Це, напевно, десь мене й зачіпає, тому так, може, по-бунтівному й сприймається.
На мій погляд, і в нашому університетському колективі мало б бути більше тепла, розуміння. Мене дуже засмучує, коли бачу, що люди вигоріли, стали байдужі. Та все одно стараюся людей цінувати за те все, що в нас було, й, сподіваюся, ще буде. Дуже важливо поважати життєву дорогу кожної людини. Так, я дуже принципова. Але наведу такий факт, про який, можливо, мало хто знає. Я можу виступити прямо, різко, висловити власну думку, яка опозиційна, й цього не боюся. Але якщо таємно ми вирішуємо долю якоїсь людини, голосуємо за когось, ніколи я не проголосувала проти. Ні, я не переступаю через свої принципи, просто вважаю, що в тій ситуації, коли вирішується, скажімо, місце роботи чи щось інше, те, до чого людина довго йшла, я завжди на її боці. Знаю, що так правильно. А Небо розсудить усе.
– Ви дуже енергетично чутлива, а є така думка, що людина два тижні до свого дня народження й два тижні після нього особливо вразлива і фізично, і психологічно. Відчуваєте таке?
– Щоб відчувати – то ні. Але в ці дні більше роздумую, це правда. Втім, це не пов’язано з днем народження, а з певним етапом. Такий етап був у 50 років. Я його пройшла й зрозуміла, що залишилася абсолютно молодою, в мене безліч ідей, енергії, навіть помилки роблю з неабиякою постійністю (сміється). Просто за формою змінюєшся. Так, це трошки розчаровує, адже хочеться завжди мати гарний вигляд. Але це також вчить: треба любити себе в будь-якій формі. Головне – бути рухливим, відкритим до всього нового. Я ще багато чого хочу. Ловлю себе часто на тому, що мрію нині так, як мріяла й у 20 років.
– Яка зараз найбільша ваша мрія?
– Хочеться, щоб настала наша Перемога, мир і це дало можливість мріяти про все без будь-яких вагань. Щоб наша Україна стала європейською цивілізованою державою, а українську мову цінували в усьому світі. Та передусім, щоб ми цінували її самі. Знаєте, для мене це особливо важливо й дуже трепетно, адже я прийшла до української мови від російської в доволі свідомому віці. Закінчувала російську школу та ще в інституті навчалася російською, та згодом відкрила для себе стільки українських письменників, поетів, таку дивовижну українську музику! Хочу також, щоб українці мали один до одного більше чутливості та поваги. Це було б чудово!
У професійному напрямі я не просто мрію, а роблю все, що вважаю за потрібне: і в науці, і в практичній сімейній медицині та рефлексотерапії, і у самоврядуванні.
Але я ще мрію й про сімейні події! Хочу, щоб рід продовжувався, щоб народилися ще внуки, щоб донька та син були щасливими. Так мрію, щоб ми з чоловіком були в парі якомога довше! Іноді підемо на каву у вихідні, він візьме мене за руку – я так цієї миті підіймаюся! Хочу, щоб ми й надалі завжди були цікавими одне одному – адже це так важливо.
– Дякуємо за цікаву розмову та щиро вітаємо з ювілеєм! Нехай усі ваші мрії та бажання обов’язково сповняться!
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА