Предмет, з яким пов’язала професійне життя, доцентка кафедри анатомії людини Олександра Галицька-Хархаліс любила зі шкільних років. Зізнається, що все ж планувала бути лікаркою-практиком, та життя повернуло так, що вже понад 10 років працює викладачкою й завучкою на кафедрі анатомії людини. Про що жодного разу не пошкодувала, адже обожнює і рідну кафедру, і студентів, і саму анатомію. «Анатомія людини – це фундамент, тож вчити її треба, дозовано, наполегливо й систематично. Іншого шляху у студента-медика немає», – завжди радить Олександра Ярославівна майбутнім лікарям, які щойно сіли за студентську лаву.
«Усі батькові розмови були просякнуті любов’ю до людини»
– Пані Олександро, у вас подвійне прізвище. Очевидно, воно з’явилося з бажання продовжити пам’ять про батька?
– Так, я справді хотіла, щоб батькове прізвище хоча б трішечки продовжувалося в мені. У нас три сестри – Ірина, Наталя та я, наймолодша. Брата, який продовжив би прізвище, немає. Тож коли я виходила заміж, навчаючись на шостому курсі, вже тривала підготовка до весілля, раптом прийшла ця думка. Тим більше, що дівоче прізвище мені подобалося, воно з таким патріотичним, національним забарвленням. Та й справді батько свого часу разом з родиною був вивезений до Сибіру. Разом із сестрами, незважаючи на радянський період, ми були виховані в патріотизмі та любові до України. Дітей, звичайно, записали на чоловікове прізвище, а я ж таким чином продовжую пам’ять про батька.
– На жаль, ваш батько Ярослав Дмитрович Галицький – один з фундаторів факультету післядипломної освіти нашого університету рано пішов з життя – у 62 роки…
– Батька не стало, коли мені було 16 років, я закінчувала десятий клас. Роки минули, а й нині це болить. Пригадую, була зима, лютий. Батько мав виїзні цикли інтернатури й саме поїхав у Рівне, де відкрили діагностичний центр. Вирішив також пройти обстеження, перевірити нирки, адже в нього постійно тримався підвищений тиск. При обстеженні знайшли карциному шлунка останньої стадії, яка досі ніяк не давала про себе знати. У квітні тата прооперували у Львові, а в червні його вже не стало… Тієї миті мене не було вдома. Я поїхала до старшої сестри у село на Львівщину, звідки родом наші батьки. Звістка про батькову смерть застала мене там. Я поїхала, а за три дні тата не стало. Останній спогад: мама мене відвозить у село, батько стоїть, прощається зі мною й у нього такий погляд… Я дотепер його згадую. Тато розумів, що ми вже більше не побачимося.
– За що ви найбільше вдячні своїм батькам? Які цінності вони заклали у вашому серці?
– Насамперед це християнські засади. Любов і довіра до Бога. І нині живу, дотримуючись думки, що без Бога людина нічого не може. Це базове: яка справа не була б, найперше сподівайся на Бога, а тоді вже докладай власні зусилля.
– У вашому розумінні як поєднуються медицина й Бог?
– Бог у мене на першому місці. Переконана: все, що дано науці відкрити, – лише через Божий доступ. У мене цілковита довіра Богові, що не трапилося б у житті. Вивчаючи анатомію дедалі глибше й глибше, утверджуюся в гадці, що людина – справді вінець творіння Божого. Наскільки все ідеально продумано! Кожен орган на своєму місці, все пристосовано та функціонує так, як має бути найкраще для нашого здоров’я й життя. Це навіть неможливо осягнути, а лише прийняти. Ми – вінець творіння й маємо бути гідними дітьми Бога.
– Як у роки, просякнуті радянською ідеологією, вашим батькам вдавалося зберігати та передавати віру дітям?
– На прикладі власних родин. Як я вже згадувала, і мама, і тато з одного села – Наконечне Перше, що на Львівщині неподалік міста Яворів. Вони зростали у християнській атмосфері, мої бабусі змалечку вчили їх молитися. Старовинна церква у селі діяла постійно, вона й досі збережена. Коли ми змалечку їздили у село, то завжди ходили до церкви. У Тернополі, звичайно, такої можливості не мали. Тато працював в інституті, то відкрито відвідувати церкву не можна було. Проте завжди слухали Службу Божу по радіо. Щойно відновив свою діяльність наш Катедральний собор, тато щонеділі їздив туди. Втім, річ не лише в тому. Найважливіше те, що всі батькові слова, всі його розмови завжди були просякнуті любов’ю до людини, а це йде від любові від Бога.
У кожній сім’ї, напевно, бодай колись трапляються сварки. Я такого у нас не пригадую! Вже потім, коли ми підросли, мама зізнавалася, що вони, якщо й колись сварилися, то так, аби діти не чули. Тож я постійно бачила між батьками лише любов. Тато був старший від мами на 12 років. Їхні стосунки були наповнені такою шляхетністю!
– Що найбільше пригадуєте з дитинства?
– Спільні сімейні вихідні: прогулянки парком, відвідини театру та кіно. Та найбільше нашого вільного часу ми проводили у селі. Я завжди так хотіла у село! І марила Львівщиною та Львовом. Коли поверталася з канікул чи вихідних додому, то навіть плакала, так хотілося назад.
Згодом так сталося, що я, навчаючись на інтернатурі, жила неподалік Львова, у Винниках. І саме тоді зрозуміла, що люблю Тернопіль (сміється). І нині вважаю Львів своїм містом, обожнюю туди приїхати, побути кілька днів, погуляти, зустрітися з родичами й повернутися. Але спокій та якась така заспокійлива краса – це Тернопіль. Хоча, безумовно, я далі люблю Львів, люблю своє село. Мабуть, це якийсь поклик генетичний. До слова, у нас, трьох сестер, чоловіки також із села батьків. Адже ми їздили туди постійно, жили справжнім сільським життям, коли вся молодь збиралася разом, організовувала вертепи, гаївки біля церкви, в клубі танці – всі між собою спілкувалися, товаришували.
«Найтепліші спогади – про анатомію»
– Коли визначилися, що торуватимете власний професійний шлях саме у медицині?
– Оскільки батько у мене – лікар, мама – вчителька початкових класів, то впродовж дитинства я ці професії постійно змінювала: хотіла бути то лікаркою, то вчителькою. У класі 5-6 заводила собі «журнал», садила ляльки й «вчила» їх, а ближче до 9-10-го почала готуватися до вступу у медичний. Батько бачив у мені потенціал. Згадував, як практично в останні дні свого життя бабуся Параскевія, його мама, стала моєю першою пацієнткою. Тоді мені, шестирічній, купили набір лікаря. Я трошки помучила бабусю, але вона стійко витримувала всі уколи та обстеження (сміється). Згодом у школі мені подобалася біологія, особливо анатомія. Тож коли постало питання, куди вступати, таки зупинилася на медичному. Навчання, звичайно, тут було важке. Але я жодного разу не пошкодувала про власний вибір.
– Які слова найкраще характеризують ваші студентські роки?
– Студентські роки – це навчання, навчання та навчання. Мені як золотій медалістці треба було іспит з біології скласти на «відмінно», щоб вступити відразу. Та я отримала чотири, тож довелося складати ще українську мову та фізику. Хвилювалася неймовірно, особливо через фізику, яка для мене була дуже складна. Втім, набрала саме необхідну кількість балів. Та хвилювань було дуже багато! Хвилювалася й через новий колектив. До слова, з третього курсу з нами навчався перший іноземний студент – сирієць Садам Джасем, розмовляв він українською, бо перед тим пройшов підготовчі курси.
Група у нас була гарна, всі добре вчилися. На першому курсі анатомію традиційно вчили до третьої-четвертої ночі. Пригадую, з анатомії в нас тоді були ще модулі – маленькі заліки з кожної системи. До іспиту з анатомії я готувалася днями й ночами! Аж потім з’ясувалося, що всім, хто мав п’ятірки за модулі, іспит ставили «автоматом». А я цього не знала. Заходжу в аудиторію складати іспит, а вже, на жаль, покійний доцент кафедри анатомії Богдан Володимирович Голод каже: «Так, Галицька, куди ви йдете? У вас «автоматом»!». Досі пам’ятаю, як подумала тієї миті: «Треба ж було так сильно готуватися!». Отже, треба було, згодом мені ті знання дуже згодилися в професійній діяльності.
Диплом я отримала з відзнакою. Оскільки на шостому курсі вийшла заміж, а мій чоловік Юрій – військовослужбовець, вирішила брати вільний диплом. Пощастило знайти місце на державному забезпеченні на інтернатуру у Львівському обласному госпіталі інвалідів війни та репресованих ім. Юрія Липи. Він, до слова, й досі діє у Винниках. Згодом життя склалося так, що ми переїхали знову в Тернопіль, а роботу тут годі було знайти. Пів року перебувала на біржі праці, а вже взимку 2006-го повернулася в альма-матер.
– На кафедру анатомії?
– Ні, не відразу. Спочатку була лікарем НОК «Червона калина», оглядала студентів, пів року працювала в профілакторії. Потім звільнилося місце в лікувально-діагностичному центрі, що на вул. Олени Теліги, де я теж працювала лікарем-терапевтом, лікувала студентів, їздила на виклики по всьому Тернополю, тож вивчила наше місто дуже добре (усміхається). Через чотири роки діагностичний центр реорганізували, а його працівників викликали до ректора та запропонували: або йти на кафедру, або деінде шукати собі роботу самостійно. Якщо йти на кафедру, то, звісно, потрібно було працювати над дисертацією. Зізнаюся, що я хотіла далі займатися лікарською практикою, мені це подобалося. І нині звертаються за порадою до мене не раз і сусіди, і знайомі, і однокласники. Слухаю, допомагаю. Втім, тоді я все ж добре подумала та вирішила йти на кафедру. Нам ще запропонували кілька кафедр на вибір. Найтепліші спогади в мене були про анатомію. Тож я написала заяву і з листопада 2010-го року – я тут, на кафедрі анатомії.
«Тішуся нашою молоддю»
– Як вас прийняли у новому колективі?
– Дуже тепло. Тоді разом зі мною на кафедру прийшло ще четверо чи п’ятеро нових людей, які гармонійно влилися в колектив. Наша кафедра анатомії велика, вона завжди була такою. На кафедрі, як й усюди, все залежить від очільника. Який керівник – така й буде атмосфера. Наш завідувач Ілля Євгенович Герасимюк – людина духовна, поважна, інтелігентна. Багато має своїх учнів, власних доробків. А найважливіше, що йому притаманне людяне ставлення, повага, вміння вибудувати взаємну емпатію. Якщо це йде від завідувача кафедри, то так складаються стосунки і між викладачами. Завжди завдячую колективу кафедри, що мене тепло прийняли. У нас кожній людині, яка приходить, стараються допомогти, підказати, підівчити, якщо є потреба. Немає такого, що моя хата скраю, роби собі, що хочеш. Коли потрібна якась допомога, трапляються ж різні ситуації в житті, завжди стараємося підтримати і словом, і матеріально. Люблю я свою кафедру. Жодного разу не пошкодувала, що сюди потрапила, від самого початку. Увійшла в колектив відразу як своя.
Дякую Іллі Євгеновичу за його щирість, відвертість. Він прекрасний керівник. Він же й керівник моєї кандидатської дисертації. Помаленьку я вивчала предмет, водночас покращувала свої знання з англійської. І за пів року затвердила тему наукової роботи, присвячену особливостям морфологічної перебудови нирок. Через два роки її захистила. У той період ще й почала виконувати обов’язки завучки кафедри. Загалом на кафедрі анатомії я працюю 13 років, з них 10 – завучкою.
– Це величезний обсяг роботи! Як впоралися з ним, маючи ще й сім’ю, малих дітей?
– Завдячую за це мамі Михайлині Василівні, яка, на жаль, уже три роки, як відійшла у засвіти. Всю хатню роботу, готування мама взяла на себе. Діти поверталися зі школи й я знала, що мама їх нагодує, подивиться за ними. Практично вона їх виховувала тоді, коли я поглиблювала знання з анатомії та писала дисертацію.
Зараз же предмет вивчений, наукова робота сформована, всі тонкощі роботи завуча зрозумілі. Все напрацьовано. І вдома все встигаю. Та й діти вже дорослі. Старша донька Юлія навчається на четвертому курсі нашого університету, а також заочно вивчає загальну психологію у Львівському університеті внутрішніх справ. Син Андрій в десятому класі, з професією ще не визначився.
– Спілкуюся з багатьма студентами й практично всі згадують, як на першому курсі важко вчили анатомію. Можете дати поради, щоб їм було трошки легше?
– Упродовж десяти років я вела «Анатомію людини» в іноземних студентів, лише два останніх роки у зв’язку з повномасштабним вторгненням викладаю цю дисципліну в українських студентів. Постійно готуюся, читаю, відкриваю для себе щось нове, щоб йти в ногу з часом, не зупинятися, глибше подавати матеріал.
Коли лише розпочинаємо курс анатомії, завжди кажу студентам: у мене іншої поради немає, анатомія – це фундамент, її треба вчити. Дозовано та систематично щодня. У кого переважає зорова пам’ять, можна використовувати відео, зараз є дуже багато якісних відеоуроків. Що ще порадити? Тільки праця й наполегливість. Так, це справді найважчий предмет для студентів. І на це є кілька причин. Важкий через великі обсяги та латинську термінологію. Важкий ще й тому, що доводиться братися за все це відразу після школи. Це складно для розуму учня, а на першому курсі це ще не студент, він лише формується. Але треба себе зорганізовувати, розставляти пріоритети, тоді все вдасться.
– Чим вас теперішні студенти дивують?
– Теперішні студенти відкриті, вільні від стереотипів, заангажованості. Вони що думають – те говорять, що планують – того справді хочуть досягнути. Це досить гарний потенціал як для майбутнього України, творців держави. Іноді дехто дещо переходить межу, мабуть, у міру невихованості, тому доводиться навчати й етики. Загалом тішуся нашою молоддю. Тішуся, що в такий важкий час є студенти, які залишаються в Україні. Звичайно, життя внесе свої корективи, хтось, можливо, й виїде. Але все ж вірю, що вони – наше майбутнє. Скажімо, я – кураторка 226-ої групи медичного факультету. Як вони активно волонтерять, долучаються до кожної акції – лише скажи! Діти наші мають щирі серця та відкриті до добра. Звичайно, треба трошки навчити, направити. Приємно констатувати, що дослухаються.
«Намагаюся радіти сьогоднішньому дню»
– Що вам допомагає переживати скрутні моменти, особливо тепер, у часі повномасштабного вторгнення?
– Молитва і Бог. А також сім’я, діти. Дуже любимо подорожувати. Ще до повномасштабного вторгнення об’їздили чи не всі замки на заході нашої країни, Дністер, Збруч, Карпати. Нині найбільша радість зібратися всім у неділю після церкви вдома, поспівати. Наша донька Юля дуже любить спілкуватися, знайомитися з новими людьми, малювати, очолює спільноту християнської молоді при церкві, разом зі мною співає в церковному хорі, словом, активна, до всього прагне долучатися. Син Андрій більш спокійний. Грає на гітарі, щоправда, музичну школу не відвідував, сам навчився. Тож він у неділю нам грає, а ми співаємо – зазвичай духовні молодіжні пісні. Останнім часом дуже хочеться співати пісні Володимира Івасюка, що переносять мене в дитинство та юність.
– Які ще захоплення маєте?
– З початку повномасштабного вторгнення й донедавна читала лише духовну літературу. Це, до слова, також мені допомагало долати стрес. Не могла іншого читати. Колись же дуже любила детективи Агати Крісті, потрошки тепер повертаюся й до них. В юності, ще зі школи, багато плела спицями: кофти, костюми. Мама й сестри більше вишивали, зокрема, рушники. Ось і я впродовж останніх двох років захопилася вишиванням іграшок на ялинку. Знайома запропонувала вишити таку іграшку до церкви. Ніколи не гадала, що зможу її створити! Але вишила, й не одну, доволі гарні іграшки мені вдаються. Вишивала торік при ліхтарику, коли були блекаути. Тепер продовжую. Це також нині моя віддушина. Коли маю настрій та натхнення, ще печу торти й пляцки. Сестра часто дивується: «Знову спекла? Як тобі вдається знайти ще й на це час!». Вдається. Я печу, коли мені справді хочеться цього, і отримую задоволення, особливо, коли випічка дуже вдасться та рідним смакує.
– Окрім великої спільної мрії – нашої Перемоги, чи мрієте про щось нині особисто для себе?
– Наша Перемога – то навіть не мрія, а констатація. Вона обов’язково буде, наразі ми в її очікуванні. Щодо особистої… У мене давно була мрія із сім’єю поїхати туди, де море й гори зійшлися разом водночас – у Чорногорію. Дай Боже, щоб ми дочекалися закінчення війни, були всі живі, здорові та змогли здійснити цю мрію. Хочу також відвідати святі місця, зокрема, маю величезне бажання потрапити в Люрд.
Узагалі ж до мрій я ставлюся по-філософськи. Адже вчора вже немає, завтра ще не настало, тож намагаюся радіти сьогоднішньому дню. Хочу виробляти у собі вміння, щоб, незважаючи на ці жахіття, що нині творяться, попри всі випробування, щодня бачити довколишню красу. Ми живемо один раз, тож хочу дякувати Богу за це життя.
– Що у житті для вас найголовніше?
– Відповім з професійної точки зору. Університет – ця кузня, де ми куємо лікарів. На початку навчання здається, що лікар – десь там далеко. Але кожна кафедра – це цеглинка будинку, який називається «лікар». Тому я відчуваю в кожному майбутньому лікареві й свою частинку. Звичайно, професіоналізм – надважливий набуток самого лікаря, це беззаперечно. Але все ж я на перше місце ставила б людяність і високі моральні цінності майбутнього лікаря, адже це праця з людьми й відповідальність за їхні життя. Тож, окрім того, що ми даємо студентам знання, треба старатися, де лише можливо, спрямовувати їх на цей шлях, щоб вони ставали Людьми з великої літери.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА