Таким правилом керується по житті доцент кафедри медичної біології ТНМУ Степан Подобівський. Щоправда, є в цьому постулаті одна невелика ремарка – робота повинна бути улюбленою, такою, що приносить людині задоволення, а суспільству – користь.
«Щоб став біологом, велику роль відіграли батьки»
– Степане Степановичу, підозрюю, що вашу дисципліну студенти вивчають не з особливим ентузіазмом, їм не терпиться швидше взятися до клінічних наук, бо звідти вже й до практики недалеко. Чи маєте якісь власні інструменти заохочення?
– Почнімо з того, що медична біологія – це одна з фундаментальних дисциплін базової медичної освіти. Я завжди кажу студентам, що це той стартовий майданчик, з якого починає свій дебют кожен лікар. Ця наука їм дуже необхідна, бо це підготовка до системного сприйняття загальномедичних, соціальних і клінічних дисциплін та формування природничо-наукового світогляду й логіки біологічного мислення.
Особливих проблем у вивченні цієї дисципліни, на мій погляд, у студентства не виникає, бо, по суті, це та ж біологія, яку вони вивчали у школі, але лише в контексті їхньої майбутньої медичної діяльності. Чому так важливо її вивчати? Бо це той підмурівок, що сприятиме створенню теоретичної бази для вивчення біохімії, гістології, фізіології, мікробіології та формування у студентів основ клінічного мислення. Скажімо, обрав наш випускник фах генетика чи знайшлося місце саме з цієї спеціальності, й дуже добре, коли в нього є гарне підґрунтя, тоді вже буде легше нові знання на ньому проростити. Або хоче людина працювати інфекціоністом, то й чудово, але тут теж треба мати відповідну підготовку. Взагалі ж у нас є великий розділ «Медична паразитологія», де ми детально розглядаємо широке коло питань, даємо розуміння процесів і щодо зараження певним видом збудника, і знання про тих паразитів, що можуть вражати людину, і багато іншого. На практичних заняттях навчаємо студентів методів мікроскопування й методиками приготування тимчасових мікропрепаратів для аналізу структури та ідентифікації клітин, типів хромосом і хроматину, фаз ділення – мітозу та мейозу, ембріональних стадій розвитку хребетних, ідентифікації збудників паразитарних хвороб. Не просто наразі перерахувати все, чим ми займаємося, але ці знання дуже згодяться майбутнім лікарям, це той базис, що сприятиме формуванню клінічного мислення та подальшої практичної діяльності лікаря.
– Коли кафедра медичної біології увійшла у ваше життя?
– Це довга історія та тривалий шлях, бо розпочинав свою професійну діяльність як вчитель біології та хімії, згодом викладав зоологію безхребетних на біологічному факультеті в Тернопільському національному педагогічному університеті, разом з колегами-науковцями розробив навіть посібник, який свого часу рецензувала професорка, завідувачка кафедри медичної біології ТНМУ Лариса Федонюк. Тоді ми й познайомилися. Коли ж у Тернопільському медичному університеті розпочався великий українсько-польський проєкт «Дослідження епідеміології, патогенезу, клініки та профілактики бореліозу», то Лариса Ярославівна запросила мене долучитися до цієї ініціативи, бо в мене спеціалізація – ентомологія, цьому була присвячена й моя кандидатська дисертація. Так проліг шлях на кафедру медичної біології нашого університету, де я працюю з 2016 року.
– Хто допоміг вам обрати фах біолога й звідки така любов до братів наших менших, природи, навколишнього світу?
– З дитинства. Виріс я на Львівській землі, де беруть початок українські Карпати, поруч нашого обійстя – річка, ліс, гори, навколо домашні тварини, та «об’єкти ентомології» – всілякі комахи, незвичні цікаві жуки, розмаїті метелики. Саме там найбільш відчутно, що ми одне ціле, ми частинка природи, яка дала все, що нам потрібно. Там усе таке рідне й своє. Все це мене дуже приваблювало, то був такий загадковий світ, де я міг слухати цю музику природи нескінченно. Коли ж подорослішав і почав вивчати біологію, то багато дізнався нового, незвіданого раніше, ця наука мене дуже захопила, бо давала відповіді на багато запитань.
Щодо мого вибору стати біологом, то тут найперше велику роль відіграли батьки, які мене дуже підтримали в моєму бажанні вступити до вищого навчального закладу. Гадаю, це була їхня потаємна мрія, щоб син досягнув більшого, ніж вони. Батько працював на залізниці машиністом потягу, мама закінчила торгівельний технікум і була товарознавцем. Спочатку думав, що, як і більшість чоловіків з нашого роду, піду працювати на залізницю. Але моя мама, як і, напевне, кожна з матерів, хотіла кращої долі своєму синові, тому дуже підтримала мою ідею вступати на біофак. Та й батько не був проти. Тоді саме прийшли скерування до педагогічного інституту – на історичний факультет Луцького педінституту та біологічний факультет Тернопільського педінституту. Мені як кращому учневі запропонували зробити вибір і я обрав тернопільський виш, про що жодного разу не пошкодував.
«Мені до душі працювати зі студентством»
– Якими були ваші студентські роки на природничому факультеті?
– Студентські роки минули надзвичайно захопливо. Адже програма навчання студентів була надзвичайно обширною та передбачала польові практики з виїздом на три тижні в Карпати чи іншу мальовничу місцевість. Ми збирали рослини, жили в наметах на свіжому повітрі, досліджували, спостерігали, виготовляли колекції, готували ботанічні гербарії. З великими сачками, як діти, виловлювали метеликів, збирали всіляких комашок, жуків, а потім з цього улову робили колекції.
Пригадалися події, коли працював у невеличкому селі на Львівщині, де була старенька, мабуть, ще з минулого століття школа, й, звісно, хотілося дітей чимось незвичним і цікавим під час занять потішити. Але чим можна їх здивувати, коли наочного матеріалу в такій школі майже немає? Отож якось під час уроку ботаніки в 5 класі пішов на подвір’я школи та назбирав там усіляких рослин. Виклав їх на стіл і почав розповідати так, як це раніше робив для нас в інституті доцент Степан Васильович Зелінка, коли ми вивчали ботаніку. Здивуванню школярів не було меж. Як? Вони багато разів зустрічали ці квіти та травичку на своїх подвір’ях, не раз топтали ногами, а тут, виявляється, це лікарські рослини, помічні та корисні для здоров’я й кожна з них може стати об’єктом дослідження.
Надзвичайно цікавою була дисципліна – методика вивчення біології. В інституті для студентів біологічного факультету створили навчально-дослідну ділянку – своєрідну науково-дослідну лабораторію, де ми проводили багато часу. І коли мене скерували на місце праці у Волинську область, то якось директор школи й каже: «Ось маємо трішки вільної земельної площі, може, зумієте шкільну навчальну ділянку закласти?». А чому б ні?! Зробив усе, як книжка пише. Розбив територію – із стежками, табличками, дослідними рослинами, на кшталт тієї, яка була в нас у педагогічному, лише значно меншу. Коли ж моє насіння посходило та забуяли рівними рядочками дослідні рослини, то здивуванню не було меж. Тішилися всі – і директор, і вчителі, й школярі, які допомагали, бо вперше за історію школи таке побачили. Мені ж було приємно від того, що не даремно в інституті вчився, чогось-таки мене тернопільські науковці навчили. Між тим, це був яскравий приклад, як у житті з користю можна застосувати теоретичні знання. Тому й нашим студентам ми завжди наголошуємо: вчіть теорію, яка обов’язково згодиться вам у практичній роботі.
– На біологічному факультеті в ті часи була ціла плеяда відомих на всю Тернопільщину науковців. Хто вам запам’ятався найбільше?
– Так, у педагогічному існувала відома школа провідних науковців, у багатьох з яких мені поталанило навчатися. Деканом факультету тоді в нас був доцент Сергій Йосипович Грушко, він дещо відрізнявся від усталеного образу тодішнього науковця – завжди з посмішкою на обличчі, надзвичайно мобільний, як би нині сказали, дуже комунікабельний та прихильний до студентства. Але дисципліну тримав, незважаючи на демократичність у спілкуванні. Пригадую, як він завжди наголошував: «Ви повинні бути зразком для дітей у всьому – поведінці, здобутті знань і навіть зовнішньому вигляду». Тому дрес-код мали тримати – на лекції жодних джинсів, лише класичний костюм і краватка. Така зовнішня дисциплінованість переростала у внутрішню зібраність – у словах, думках, мисленні. Це дуже важливо, особливо для педагога.
Хочу згадати ще одного чудового Вчителя, наставника, світлої пам’яті Миколу Миколайовича Барну. Непересічна людина, талановитий науковець. На його лекції ми йшли з великим задоволенням, бо знали, що жодна з них не буде нудною та подібною на інші. Він учив нас, яким повинен бути лектор: «Кожне ваше слово має бути донесеним до слухача, це вимагає виразного чіткого мовлення. Лекція повинна бути сучасною, а не про події десятилітньої давнини. Головна вимога – це доступність до кожного, хто сидить в аудиторії». І я дотримувався у своїй роботі в школі цих настанов, але й не сподівався, що через багато років на захисті своєї кандидатської дисертації вони стануть мені в такій нагоді. Після моєї доповіді слово взяв голова комісії й виголосив: «Друзі, ми прослухали не лише гарне реноме дисертації, але й чудову лекцію про ентомологію, бо навіть далека від цієї науки людина, все зрозуміла. Похвально». Для мене ж це була хвилина слави, яка додала мені ще більше впевненості та крила осягати нові вершини в науці.
– За майже тридцять років роботи у вищій школі у вас вже, напевне, сформувалися власні секрети роботи зі студентами?
– Мені подобається працювати зі студентством. Щоправда, нинішнє покоління студентів особливо активне, вони всім цікавляться, багато читають сучасної інформації, виловлюють щось цікавеньке у ґаджетах.
Не знаю, як вони це сприймають, але я намагаюся свої лекційні, практичні заняття вибудовувати на їх власному досвіді, бо це найкращий спосіб для засвоєння матеріалу. У мене на лекціях часто можна почути: «А ви це вже бачили», чи «Вам це теж добре відомо», «Ви це вже добре знаєте». Не потрібно вважати, якщо студенти вперше прийшли на лекцію й ти подаєш їм новий матеріал, то всю увагу маєш утримувати на собі, це хибне уявлення. Не варто також їх сприймати у контексті теорії «чистої дошки», на якій викладач може що завгодно писати. Тому я завжди намагаюся заохотити їх до розмови, активного спілкування, застосовуючи їхні ж знання та досвід, мені цікава нова думка, спосіб мислення молоді. Перевагу надаю інтерактивним лекціям, тобто коли є зворотній зв’язок.
– Ви багато років віддали праці в Тернопільському педагогічному університеті, не шкодуєте, що змінили місце праці?
– Шкодую, що не зробив це раніше. Але, якщо серйозно, то, мабуть, кожен період у житті людини даний Богом, а вже її справа, як вона його використає. ТПНУ – це був час для здобуття досвіду, знань, які я й нині успішно застосовую. До слова, в педагогічному університеті на кафедрі зоології й досі одна з найбільших колекцій мушель, є й ентомологічна колекція, де зібрана понад сотня видів комах з усієї України, й мені приємно, що цей мій набуток служить новим поколінням студентства.
Кафедра медичної біології ТНМУ – це вже новий виток моєї наукової, педагогічної діяльності. 2016 року, коли щойно стартував українсько-польський проєкт з дослідження бореліозу, я влився до колективу та долучився до команди науковців ТНМУ. Була створена потужна лабораторія з вивчення кліщів і кліщових інфекцій, яку розмістили в адміністративному корпусі, запровадили дослідження ПЛР-методом, іншу лабораторну діагностику. Виявилося дуже цікавим поринути в цю діяльність як науковцеві, а згодом й напрацювання не забарилися. Було виявлено чимало людей, які колами ходили від одного спеціаліста до іншого, навіть не підозрюючи, що в них хвороба Лайма. До речі, мої колеги з педагогічного університету теж пройшли в нас обстеження й отримавши достовірний діагноз, розпочали адекватне, а не симптоматичне лікування, як це було раніше. Впродовж останніх шести років на нашій кафедрі створено дві ініціативні теми з дослідження кліщів і кліщових інфекцій, в яких взяли участь науковці кафедри. Вже третій рік проводимо дослідження кліщових інфекцій. Пандемія, а також повномасштабне вторгнення, певна річ, внесли свої корективи, відчутна нестача фінансування, але роботу не припиняємо.
– Мабуть, є у вас також особисті досягнення?
– Так, моя праця виявилася доволі продуктивною – видав понад 50 наукових статей з цієї проблематики, також підготував чимало виступів на науково-практичних конференціях, є патент на корисну модель. Вважаю чималим досягненням публікацію моїх досліджень у впливових міжнародних виданнях, які мають високий рейтинг, зокрема у виданні наукометричної бази Scopus, ще дві статті наразі у видавництві, незабаром вийдуть з друку. З колективом науковців провів серію дослідів, за результатами яких будуть внесені зміни до інструкцій використання деяких хімічних препаратів, які застосовують для боротьби з багатьма ектопаразитами, зокрема й кліщами. Приємно, що ця робота має не лише наукове значення, але й практичне застосування. Базуючись на наші дослідження, фахівці-інфекціоністи вносять й певні нововведення в настанови лікування бореліозу.
– Що захоплює вас поза межами лекційної аудиторії, лабораторії?
– Поза роботою все-таки робота, бо наразі готую докторську дисертацію й на це йде чимало часу. Взагалі ж я люблю працювати на природі, маємо дачну ділянку, де вирощую всілякі рослини. Плодові дерева є, а як же без саду, це для мене відпочинок і душі, і тіла, бо про фізичну форму теж треба дбати. Люблю читати художню літературу, взагалі любов до книжки в мене ще з дитинства. Не знаю, чи була в шкільній та сільській бібліотеці книга, яку ми б з моїм товаришем не прочитали.
Точки опори
– Що є вашою точкою опори?
– Сім’я. Це поза всілякими сумнівами. Надійним плечем для мене стала моя дружина – Валентина Ростиславівна, це лише кажуть про сильне чоловіче плече, але коли є дружина, яка в усьому підтримає та зрозуміє, то ти можеш зреалізуватися і як особистість, і як професіонал. Коли йшлося про навчання в аспірантурі в Києві, то я, звісно, вагався, бо ж сини підростали й стипендія аспірантська здогадуєтеся, яка на ті часи була, а дружина сказала тихо, але впевнено: «Йди!». Розуміння другої половинки – це те, що допомогло мені зреалізувати себе, дружина й на захист моєї кандидатської дисертації приїхала, бо їй не байдуже було те, чим я живу.
– То правду ж кажуть, що всі випробування витримають лише справжні почуття?
– Цілком погоджуюся з цією думкою. Наші почуття свіжі, як і тоді, коли я познайомився з Валентиною. Було це багато років тому на весіллі в мого товариша, я тоді працював у школі на Волині, а майбутня дружина мешкала в Збаражі. Далеченько було їздити, але невдовзі ми одружилися. Довелося змінити багато місць проживання, разом пережили важкі 1990-і, коли навчався в аспірантурі, то частина зарплатні йшла на експедиції та лабораторні дослідження, але витримали всі незгоди, бо завжди разом.
– Діти пішли вашою стежкою?
– Не зовсім. Старший син Володимир також науковець, він кандидат географічних наук, викладає в Галицькому коледжі. Молодший Ігор – за фахом історик, має ще й економічну освіту, займався банківською справою, а зараз працює на одному з приватних підприємств. Сини не лише моя радість в житті, але й велика підтримка, я не соромлюся запитати в них поради, мені дуже цінна їхня думка. Коли отримав пропозицію щодо місця праці в ТНМУ та обдумував, як краще вчинити, то сини, не роздумуючи, порадили спробувати. Як відаєте, не помилилися.
– Що в житті для вас є джерелом натхнення?
– Мої четверо внуків. Увесь мій вільний час лише з ними. Діти та внуки – це те, що тримає та об’єднує будь-яку родину. Внуки не дають нам зупинятися, вони такі кмітливі, рухливі, що про старість не хочеться й гадати. Одним словом – це наше майбутнє. Тішуся їхнім успіхам, їхнім маленьким досягненням у школі.
– Що може подарувати вам емоційний заряд?
– Важко визначити, що в нинішні важкі часи може потішити, коли війна в Україні, як і всі переживаю, за тих хлопців і дівчат, які на передовій, намагаюся допомагати хоча б чимось. Звісно, є маленькі радощі, коли прибігають внуки, дарують такі рідні посмішки, це рятує від невтішних новин.
– Що для вас означає любити Бога, Україну?
– Покладатися у своїх помислах на волю Всевишнього. Любити ж Україну – це служити своїй Батьківщині, виховувати молоде покоління, яке б теж принесло користь нашій державі.
– Яким правилом керуєтеся по житті?
– Про життєве кредо ніколи не думав, це надто пафосно, як на мене, а от щодо життєвих засад, то вони приходять тоді, коли йдеш самостійно визначеним шляхом. Зрозуміло, що не завжди він прямий та рівненький, почасти трапляються й вибоїни, треба й з гори спуститися, щоб потім знову піднятися на вершину, але ніколи не варто розчаровуватися чи опускати руки, а сподіватися, що все буде добре. Лише праця та власні зусилля допоможуть досягнути успіху. І це моє правило по житті.
Лариса ЛУКАЩУК