Свої сто весен Ярослава Михайлівна прожила з відданістю улюбленій справі та безмежною любов’ю до Батьківщини. Рецепт, за її словами, простий – гарна генетика, рухливий спосіб життя, збалансоване помірне харчування. І головне – не давати мозку спочинку, а читати улюблені книги, сучасну пресу, бути в курсі подій, спілкуватися з однодумцями.
Пpо своє життя Ярослава Михайлівна написала сама те, що йшло з глибин її душі.
Про дитинство
«Я народилася 6 квітня 1924 року в Перемишлі (Надсяння) невдовзі після закінчення Першої світової війни й розпаду Австро-Угорської та російської імперій, коли українцям вкотре не вдалося здобути незалежність. За рішенням Антанти Галичина потрапила під владу відновленої польської держави.
Моє дитинство та юність припали на час великого патріотичного підйому українців Галичини та їхньої боротьби за власні права. Значну роль у цій боротьбі відігравала греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким. Польcька окупація не була такою жорстокою, як більшовицька на Сході України. Партія ендеків (від ND – narodowa demokracja), яка прийшла до влади після смерті Юзефа Пілсудського, хотіла мати державу без меншин, але були в ній і зародки демократії. В Галичині, у містах і селах, працювали українські школи, державні та приватні культурно-освітні товариства – «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар», Наукове товариство ім. Шевченка, діяли видавництва, в яких виходили газети та журнали, книги українською мовою. Молода Польща була вбогою державою й тому багато її громадян, у тому числі й українців, переважно з малоземельних багатодітних родин, емігрували до США, Канади, Аргентини. Нечисленні українські емігранти, які повірили в комунізм та українську радянську державу й виїхали туди, незабаром після прибуття були заарештовані й розстріляні або вислані до Сибіру в табори (прикладом є розстріл сім’ї Крушельницьких – батька та трьох синів, які потрапили під «розстріляне відродження»). Попри утиски від поляків, ми, українці, також училися від них «jak kochaс Оjczyzne» (як любити Батьківщину) та орієнтації на прогресивну європейську культуру .
Про юні роки, формування світогляду та суспільні події
«Мій світогляд і характер формувався в атмосфері свідомої української сім’ї, української школи (імені Маркіяна Шашкевича та української приватної гімназії для дівчат у Перемишлі), але до 1 вересня 1939 року, коли два диктатори, фашистський та комуністичний, напали й розділили Польщу по ріці Сян. Гімназію я закінчила в місті Ярослав (Надсяння) під німецькою окупацією 1942 року. Того ж року вступила на медичний факультет у Львові, який тоді був названий «Medizinische Fachkurse» (медичні фахові курси). Фашистам потрібна була медична служба з поневолених народів, яка б берегла робочу силу для рейху. Викладання проводили місцеві кадри німецькою мовою. Навчання закінчила 1948 року.
Після поразки фашистської Німеччини у Другій світовій війні в Україну повернулася «совітська влада». Як відомо, існувала українська радянська республіка, але повністю залежна від москви. В Галичині відновилися переслідування, колективізація, арешти і винних, і невинних, боротьба з УПА, повзуча русифікація; під гаслом єдиного совєтського народу нищилася українська мова, культура, замовчувалася українська історія. Був постійний дефіцит товарів, глевкий хліб. У цій державі тяжко було залишатися українцем, не втративши гідності та поваги до себе».
Про неврологічну практику, викладання та життя
«З 1948 року якийсь час я працювала у Львові у відділенні дитячої неврології, а також у відділенні туберкульозного менінгіту для дітей в «Охматдиті», а з 1950 року – у Львівській клініці нервових хвороб. 1957 року переїхала до Тернополя, куди перевели мого чоловіка Юрія Коморовського у новостворений тут медичний інститут завідувачем кафедри хірургії. Тернопіль тоді був понурим, частково знищеним війною містом, зовсім не таким, як тепер. Так з того часу (й донині) я стала тернополянкою. Спочатку працювала в неврологічному відділенні Тернопільської обласної лікарні. Згодом, після захисту дисертації, отримала посаду асистентки, а потім доцентки кафедри неврології Тернопільського медичного інституту. На пенсію вийшла 1984 року із жалем, бо дуже любила викладацьку роботу та спілкування з молоддю, користувалася авторитетом серед неврологів. Завдяки доброзичливості тодішнього головного лікаря Тернопільської обласної психоневрологічної лікарні Петра Мартинюка влаштувалася на пів окладу консультанткою дитячого психіатричного відділення, де пропрацювала до 2003 року».
Про сьогодення та велику війну
«Перебуваючи на пенсії, я не припиняю цікавитися життям нашого вишу, його досягненнями та успіхами. Завдяки газеті «Медична академія» пізнала багатьох його працівників, серед яких художники, поети, письменники. Довідалася, як змінилася молодь в Українській незалежній державі, стала розкутою та патріотичною, бо «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля»! З великою радістю зустріла відновлення Української держави, за яку боролися та помирали багато поколінь її кращих вірних синів і доньок.
Тепер, у глибокій старості, мені ще цікаво почути про нові незвичайні досягнення людської думки, науки та техніки, зокрема, нові медичні візуалізаційні технології, ефективні ліки, пересадку органів та інше.
Дуже непокоїть мене хід повномасштабної кривавої та жорстокої війни, яку веде росія проти України вже 3-й рік та в якій нелюдський режим хоче знищити українську державу й український народ. Глибоко вірю, що перемога в ній за Україною. Наші союзники, без яких у цій війні нам не обійтися, зрозуміють повністю, що наш довічний ворог – росія – є загрозою миру всьому світові. Vinceremus!»
Про найдорожчих
«З нагоди мого столітнього ювілею хочу пом’янути мого покійного чоловіка – професора Юрія Коморовського, з яким ми пройшли разом крізь життя 60 років, – талановитого хірурга, педагога та вченого, людину з добрим серцем, золотими руками, світлим розумом. Тепер, у той час, коли рідні, друзі, приятелі покинули мене назавжди й я стою перед відкритою брамою у засвіти та небуття, зі мною залишається мій внук Роман Коморовський – випускник і професор Тернопільського медичного університету, якому я дуже вдячна за любов і турботу. Дякую всім, хто пошанував і привітав мене з довголіттям».
Кажуть, що в житті кожної людини є свій храм і в кожного своя дорога до нього. Не завжди вона рівна, трапляються і вибоїни, і круті схили. Сильні духом витримують усі випробування та з легкістю відчиняють двері, за якими – любов, внутрішній спокій та душевна гармонія.
У ці квітневі сонцесяйні дні Ярослава Михайлівна отримує сердечні вітання. Знайомі, колишні колеги та пацієнти, науковці вітають ювілярку й зичать їй міцного здоров’я, гарного настрою, родинного затишку та благополуччя. До щирих привітань приєднується й колектив газети «Медична академія». Многая літа вам, дорога Ярославо Михайлівно, багато сонячних теплих днів та обов’язково дочекайтеся нашої Перемоги!
Хай літа не спадають листом,
Хай квітують і плодоносять!
Як сади навесні – щедрим цвітом,
І врожаєм рясним – під осінь!
Хай приносять у дім – достаток,
В душу – радість, для серця – спокій!
Дай вам Бог на землі ще багато
Світлих днів і щасливих років!
Підготувала Лариса ЛУКАЩУК