Здається, їй ще немає навіть тридцяти, але у своєму житті вона пережила всіляке – і біль утрати найближчих друзів, і труднощі військової служби, і радість перемог. Анастасія Гілевич змінила цілком мирний фах сімейної лікарки на посаду командира медичної роти в одній із сухопутних частин Збройних Сил України. А ще її доля нерозривно пов’язана з нашою альма-матер, яка 2014 року прийняла тоді ще зовсім юну першокурсницю Луганського медичного університету на навчання. Відтоді ТНМУ став для неї рідним, тут прийшла й думка навчатися на військовій кафедрі, щоб згодом рятувати життя наших військових.
– Пані Анастасіє, важко далося рішення долучитися до Збройних сил України?
– Якщо ж не я, то хто? Наші захисники боронять Україну й кожного з нас від рашистів, а я вирішила рятувати здоров’я та життя бійців, бо відчула, що це мій обов’язок. Після закінчення Тернопільського національного медичного університету вирішила вступити до Української військово-медичної академії в Києві, відтак автоматично підписала контракт із ЗСУ.
– Батьки, як сприйняли цей крок?
– Дуже підтримали. Спочатку, зрозуміло, були стривожені, але вони прийняли мій вибір і тепер намагаються допомагати. Коли оголошують якісь збори, тато з мамою й собі донатять, вони фактично живуть моїм життям. До речі, мій дядько, мамин рідний брат, теж активно волонтерить, якщо нам потрібно щось з тактичної допомоги чи якісь обладунки, він одразу ж долучається. Нещодавно ми отримали волонтерську машину, а мої рідні відремонтували її за власні кошти.
– Яке коло ваших обов’язків?
– Я контролюю особовий склад, яким й керую, визначаю завдання та допомагаю їх втілювати. Знаєте, в армії ти універсальний солдат, бо на посадах у нас штатних лікарів дуже мало, отож доводиться різну роботу виконувати, зокрема, організаційні питання вирішуємо, забезпечення майном та інше. Наразі я перебуваю у відрядженні на Донеччині.
– Що змінила війна у вашій свідомості?
– Війна – це не лише наша спільна біда, але й наша спільна відповідальність. Війна – це те, до чого ми вже за два роки активних бойових дій добре адаптувалися та намагаємося всіма силами побороти. Головне нині для всіх українців – це єдність. Це перше, що я усвідомила у своєму сприйнятті. Друге – разом з війною, як це не дивно, до мене прийшло розуміння життя й того, як потрібно проживати свій вік – кожний день, годину, миттєвості. На фронті я відчула, яке крихке наше життя та наскільки цінна кожна його хвилина. Пригадую, як у школі нам давали твори на тему: в чому сенс життя? Та просто жити й відчувати себе щасливим.
– Хіба можна на війні відчути себе щасливою?
– Можна. Не повірите, але й на війні можна почуватися щасливим, а в мене такі миті бувають. Щастя воно ж суб’єктивне й мінливе – щойно ти почуваєшся безпорадною чи дуже засмученою, а вже через годину серце б’ється від щастя, бо вдалося когось врятувати, доправити до шпиталю, хтось залишився живим. Таким є щастя на фронті. Зрозуміло, що сім’я, рідні далеко й від цього іноді такий сум «накатує», але є речі, які роблять тебе щасливим тут і тепер, бо прийняти душ у приміщенні чи піти до вбиральні, яка не на вулиці, то таке щастя. Ще більша радість – коли наші хлопці повертаються з позиції живими. Зараз для мене деякі речі, які колись були важливі та значимі в мирному житті, втратили свій зміст, і, навпаки, те, що було неважливим, стало найціннішим, настільки змістилися в рейтингу мої цінності.
– Що саме змусило вас переоцінити ваше ставлення до життя, речей, перевернуло свідомість?
– Якось була у відрядженні у стабілізаційному пункті. Там мені виділили місце для спання в одній з кімнат, де за стіною лежали загиблі воїни, але насправді я спала біля стіни, яка розділяла життя і смерть. Такі ж відчуття були, коли я вперше побачила пораненого, який помирає, бо в нього травми несумісні із життям, і саме в такі моменти приходить розуміння, що життя, як скло, крихке.
Дуже важко втрачати друзів. Пригадався 2014 рік, я щойно подружилася з хлопцем, а невдовзі він гине під час бойових дій. Це стало тією першою точкою відліку, коли починаєш це усвідомлювати. Таких випадків у мене було дуже багато. Загинув мій однокурсник Олександр Прокопчук. Він уже в перші дні війни почав займатися волонтерством, багато теплих світлих моментів зринає про нього в пам’яті. Коли я починаю пригадувати цих рідних, близьких мені людей, щось перевертається у свідомості й починаю все сприймати по-новому. Важким був момент усвідомлення, що загинув мій однокурсник. Ми навчалися у суміжних групах, щойно отримали розподіл, я навіть цій звістці ніяк не хотіла повірити, що людини, з якою я сиділа на студентській лаві в академії три роки, вже більше немає, він загинув у Гостомелі. Це ще одна точка неповернення, яких у моєму житті вже дуже багато.
– Чи дозволяєте собі поплакати?
– Не хочу видатися слабкою, але це дуже дієвий метод у сприйнятті навколишніх подій, переживань. Зрозуміло, що страх відчуває кожна людина, бо це нормальна реакція на стрес чи якісь тривожні події. І я дозволяю собі поплакати іноді, сльози допомагають долати нервові потрясіння.
– Що, на ваш погляд, на цій війні найжахливіше?
– Узагалі сама війна вже жахлива річ, але ще жахливіше – це байдужість. Для мене ця особливість людського характеру неприйнятна не лише під час війни, але й узагалі по житті. Не всі розуміють, що війна – це дуже дорога річ, бо і машини, і військова техніка, все це кришиться, ламається, губиться, зношується. Не всі люди, хоча й мають кошти, хочуть донатити, бо вони, мовляв, поза політикою. Їм байдуже, тому мене це дуже гнітить.
– Що ж тоді вас захоплює? Є взагалі речі, які вас надихають?
– Що мене може захоплювати? Позитивні події та люди. Це наші хлопці, військові, які в дощ і в сніг, посеред болота, незважаючи ні на що, йдуть виконувати свій обов’язок. Вони для мене справжні герої. Я взагалі вважаю, що ті, хто долучився до справи служіння в Збройних силах України – супергерої. Кожна професія в армії важлива та коли дивлюся, скільки в них, незважаючи на втому, біль, холод, залишається ентузіазму, то це викликає захоплення. Це люди, які палають справою, вони невтомні, емоційні, імпульсивні. Буває, що й зляться, нервують, коли щось не виходить, але швидко відходять і знову продовжують свою роботу. Вони – справжні. Їхній ентузіазм і мене надихає.
– Як вважаєте, що нам потрібно для Перемоги?
– Для нашої Перемоги потрібна згуртованість, знаєте, це коли всі люди об’єднуються в єдиному пориві – перемогти. В дитинстві мені тато розповів давню притчу про молоденькі деревця – одне легко зламати, а вже коли їх кілька, то не так й просто. Те, за що нам потрібно зараз боротися, – це єдність. Не бути байдужими, об’єднуватися, допомагати армії та й навіть один одному.
Ще одна з важливих складових – це фінансова, бо військовим потрібно належне забезпечення, всі розуміють, що війна у сучасних умовах дорого обходиться. Якщо я зможу в цьому невеликому інтерв’ю якось «розрухати» тих, хто ще не допомагав, і вони знайдуть певні можливості вкласти власні ресурси, наприклад, долучитися до зборів, які зараз скрізь організовують, допомогти військовим підрозділам, то це буде маленьким, але значимим кроком до нашої Перемоги. Підтримка – це дуже важливо.
І третє – це вміння зрозуміти наших військових, які їдуть у відпустки чи на вихідні додому. Хочеться, щоб у мирному житті люди їх адекватно сприймали, не давали некоректних питань, бо я знаю, що часто запитують: «Що відчуваєш на полі бою?», «Чи тобі страшно?», «Ти вже когось вбивав?». Я спостерігаю, яку роль для військових відіграє адаптація, коли вони повертаються додому. Проблеми існують і в родинах, коли дружина навіть не намагається зрозуміти людину, яка дивилася смерті у вічі, бо сприймає його таким, яким він був до війни. Саме рідні відіграють найважливішу роль у житті військовослужбовця й мають насправді стати отим тилом для нього, де він завжди знайде розуміння та підтримку. До таких людей треба мати терпіння. Вони повертаються вже не такими, якими були раніше.
– Чи часто згадуєте свою альма-матер, студентів, з якими довелося навчатися, викладачів?
– Дуже часто згадую, минуло лише п’ять років від закінчення навчання, тому всі події ще свіжі у пам’яті. Хотіла б, коли повернуся, завітати у ТНМУ. Наша група була дуже згуртованою й ми ще досі дружимо. Вже всі стали фахівцями, тож якщо комусь потрібна консультація, то ми звертаємося до наших, я вважаю, що це дуже круто. В колишній групі є і хірурги, і травматологи, і лори, і офтальмологи, які працюють по всій Україні та навіть за кордоном. Мені дуже приємно, що ми зберегли такі теплі щирі стосунки. Звісно, і університет, який прийняв мене після стресового першого курсу в Луганську, в моїй пам’яті назавжди. Взагалі дуже мені пощастило з університетом, подобалося, як організоване тут навчання, відвідувала й наукові гуртки, особливо запам’ятався гурток з патфізіології та викладачка, наша кураторка, доцентка Софія Чарнош, яка проводила в нас нестандартні заняття, я дуже любила цю дисципліну. Коли мені потрібні були медикаменти для наших військових, то приємно, що університет відгукнувся, й зокрема, моя одногрупниця та подруга Тетяна Іваніцька, яка працює зараз на кафедрі психіатрії, наркології та медичної психології. До слова, щодо психіатричної допомоги на фронті, то це особливо гостра тема, бо багато військових зараз мають психічні порушення, всі на стресі, отож я часто раджуся з Тетяною та завідувачкою кафедри, професоркою Оленою Венгер. Вони дають мені практичні поради, відповідну літературу за їхніми рекомендаціями опрацьовую. Тетяна, до слова, навіть у нашій військовій частині побувала. Проводила тренінг зі стресостійкості та посттравматичного стресового розладу для особового складу мого підрозділу та медиків.
– Позивний у вас є?
– О, в мене їх кілька. Перший – Хайят, у перекладі з турецької – життя, ще один мені хлопці вже тут на позиціях дали – це Сонік, тобто енерджайзер, а у підрозділі, коли мене викликають по рації, то відгукуюся на Фенікс.
– Символ надії, оновлення та відродження?
– Саме так.
– Коли закінчиться війна, повернетеся до сімейної медицини?
– Ні, я вже набула достатньо досвіду, відчула всі привабливі й непривабливі сторони фаху військового лікаря. Ця професія стала моєю й я планую продовжувати цю діяльність.
– Що найперше зробите, Анастасіє, коли ми здобудемо Перемогу?
– Напевне, розплачуся, гадаю, що не я одна буду така, але це будуть сльози радості та розуміння того, якою ціною вона нам далася.
– Про що мрієте?
– Щоб кожному нашому воїну пощастило повернутися додому живим.
Лариса ЛУКАЩУК