Понад двадцять років минуло з того дня, коли доцентка кафедри медичної біології Ірина Привроцька вперше переступила поріг нашого університету. В її житті тісно переплелися медицина, біологія та педагогіка, а згодом додалася ще й наукова царина, в якій вона досягла власних вершин.
«У мене був взірець й я мала на кого рівнятися»
– Пані Ірино, крім роботи зі студентами та наукових досліджень, на вас покладені обов’язки ще й завучки кафедри. Чи важка ця «керівна» ноша?
– Завуча я б швидше назвала не керівником, бо керує кафедрою завідувач, а координатором чи модератором, бо це та людина, яка забезпечує координацію студентства, викладацького складу з адміністрацією вишу. Принаймні так собі я цю посаду уявляю. Звісно, певні засади адміністрування тут присутні й людський чинник теж ніхто не відміняв, але в мене є власне правило: стався до людей так, як би ти хотіла, щоб ставилися до тебе.
– Чудовий життєвий принцип, і не лише для завучки…
– Звичайно. У спілкуванні з колегами-викладачами, студентами намагаюся бути якомога толерантнішою та виваженою, бо ж, зрозуміло, що в кожного свої емоції, рівень психологічної рівноваги, хтось переживає у собі, а хтось спалахує, мов сірник, тому потрібно бути до всього готовою. По житті я прихильниця справедливих засад і, певна річ, в цій адміністративній роботі. Щоправда, коли йдеться про вирішення таких «болісних» питань, як розподіл навантаження між викладачами, то тут найкраще спрацьовує метод колегіальності та принцип справедливості. Ми збираємося всім колективом і у відвертій розмові озвучуємо думку кожного члена команди, а після обговорення приймаємо те чи інше рішення. Адже завуч не може бути дистанційований від колективу, бо він є його частиною. Колектив – це жива динамічна структура, яка має видати у підсумку найкращий результат.
– Результатом, як я розумію, є знання студентів?
– Не так знання, хоча й вони також дуже важливі, як можливість розвинути в них розмаїті вміння та навички. Це те, що знадобиться впродовж усіх років навчання й у майбутньому професійному житті. До нас на кафедру приходять першокурсники, тому маємо, крім фундаментальних знань, навчити їх вмінню «виловлювати» серед широкого інформаційного потоку саме те, що потрібне, здатності встановлювати причинно-наслідкові зв’язки. Скажімо, коли йдеться про будь-яке захворювання, то воно, як правило, розпочинається зі змін у клітині. Ось тоді вже виникають запитання – а в якій частині клітини, а як відбуваються зміни, а в що вони трансформуються? І таких питань можна поставити безліч, чим більше їх у студента виникає, то тим краще він заглиблюється в розуміння та сутність цих процесів. Іноді студенти ставлять такі головоломки, про які я б ніколи не здогадалася. Це і є найпрогресивніша риса студентства: знайти те, чого не видно на поверхні та самостійно дійти істини.
– Дехто ще називає це «геном допитливості», якою має володіти кожен науковець. Хто допоміг вам розвинути у собі цю здатність?
– Трапилося так, що в моєму студентському житті поєдналися два суміжних напрями – біологія та медицина. Все розпочалося зі шкільних років, коли мені тато передплатив журнал «Юний натураліст», який дуже вирізнявся тоді серед сірої маси друкованих видань – у кольорі, з цікавими ілюстраціями, найновішими дослідженнями. Так я захопилася природничими науками. У школі відвідувала гуртки з біології, природознавства. Але згодом мене зацікавила медицина. Порадившись з батьками, серед інших навчальних закладів я вирішила обрати Кременецьке медичне училище. Очевидно, то доля так скерувала, бо там зустріла дуже багато хороших викладачів, які заклали базові знання з медицини. Навіть зараз, коли я приїжджаю у Кременець – місто моєї юності, то ще на в’їзді серце починає битися частіше, там навіть аура особлива, чудова природа, ботанічний сад, вікові дерева, унікальна архітектура. Кураторкою для нашої групи призначили особливу викладачку, а нині доцентку нашого університету, письменницю Лесю Іванівну Романчук, яка відіграла велику роль наставника в моєму студентському та особистому житті. Одного разу, коли вона організувала черговий творчий вечір, мене поставили в пару з моїм майбутнім чоловіком у танцювальному номері, з того часу ми «танцюємо» разом вже 28 років, як я жартую. Щодо університетських років, а я навчалася на природничому факультеті ТНПУ, то там була велика плеяда талановитих, залюблених у свою справу викладачів. Серед тих, ким я особливо захоплювалася, – легенда нашого факультету, професор і колишній декан Микола Миколайович Барна. Особливо притягувало його вміння пояснювати складні речі простими словами, тобто дохідливо для сприйняття, що дуже важливо для майбутнього педагога. Отож у мене був взірець і я мала на кого рівнятися. Хорошого викладача можна визначити по тому, чи вміє він донести до студента «важку» інформацію, в цьому, власне, й полягає педагогічний талант. У Миколи Миколайовича це виходило просто блискуче.
Доцентка Любов Степанівна Похила в нас викладала методику навчання біології, а привабила вона мене своєю спокійною вдачею, мені подобалася її м’яка жіноча енергія. Пригадую, як ми вивчали методичні підходи викладання предмета для дітей різного віку. Вона дуже коректно й делікатно пояснювала матеріал, вибудуваний на реальних життєвих ситуаціях, а це було дуже цікаво й не нудно.
Заняття з біохімії в Оксани Богданівни Столяр також назавжди збереглися в пам’яті, бо цю важку науку вона так легко нам репрезентувала. Мала вміння пояснити, доступно розтлумачити. Згодом склалося так, що я в неї ж кандидатський іспит складала, і кандидатську дисертацію саме з біохімії захистила. Наразі не полишаю відстежувати науковий шлях своєї колишньої наставниці, бо вона не припиняє творчий пошук, розвиває сучасні прогресивні напрями цієї науки.
Узагалі вважаю, що вміння викладача зацікавити, залюбити у свій предмет є найголовнішим. Так склалося, що доля подарувала мені чудових викладачів і дві цікавих галузі – медицину та біологію, які тепер завжди поруч у моєму житті.
«Батьки навчили найголовнішої науки – життя»
– Як виховували вас батьки?
– Вони сформували мене як особистість, заклали моральні та життєві засади та навчили найголовнішої науки – життя. Саме батьки є першими нашими вчителями. Мої батьки – інженери, працювали на Тернопільському комбайновому заводі. Тато – Богдан Мирославович очолював конструкторське бюро, де розробляли креслення для сільськогосподарської техніки, в нього на ті часи було чимало раціоналізаторських розробок, патентів на винаходи. Отож часу вільного мав обмаль, але з уроками допомагав. Якщо щось не вдавалося, скажімо, задача з математики, то він завжди пояснював, як самій упоратися: «Не квапся, подумай, ти зможеш. Якщо зрозумієш логіку задачі, то сама знайдеш вирішення й надовго запам’ятаєш». І це правда, бо те, що прийшло до нас дуже легко, й минає дуже швидко, а чого досягли власними зусиллями, з нами назавжди.
– Якою була ваша мама?
– Мама – Ганна Іванівна була берегинею роду, навчала мене всіх жіночих премудростей – як стіл сервірувати, щось смачненьке приготувати чи спекти, всі ці вміння від неї, вміла дарувати родинне тепло, відчуття сімейного затишку. Одинадцять років тому вона відійшла за вічну межу й для мене це була велика втрата, яку я важко пережила. Моя мама була дуже світлою людиною, яка об’єднувала та згуртовувала всю родину. Для мене вона стала і подругою, і дбайливою мамою, в якої можна було запитати будь-якої поради. Якщо щось трапилося, то куди найперше побіжиш, звісно, до мами. Цікаво, що жодного разу вона не змусила мене прийняти її рішення, лише скеровувала, радила, але свої проблеми розв’язувати доводилося самій. І це, напевно, найцінніше, бо так виховується відповідальність. Мама навчала, як бути відповідальною за власні слова, вчинки. Кажуть, що слово – не горобець, випустиш – не спіймаєш, тому вчила мене контролювати свої емоції, обдумати перш ніж висловлювати власну думку. Вона працювала в молодому колективі, може й тому в душі була такою молодою та співзвучною зі мною, ніколи ні до чого не змушувала, поради були коректними, а про авторитарність чи примус й мови не могло бути. Ми з братом відчули материнську любов сповна, тому й я намагаюся бути доброю матір’ю для своїх дітей.
– Коли вам запропонували роботу в нашому університеті, що порадила мама?
– Пропозиція, певна річ, зацікавила, але були великі сумніви, вагалася, бо мала прийняти доленосне для себе рішення. Я розуміла, що праця в університеті надто відповідальна, бо це і робота зі студентами, і наукова діяльність. Зате в мами не було жодних сумнівів, як сьогодні пам’ятаю її слова : «Іринко, ти ж гарно навчалася, відповідальна й у тебе все вийде, ти навіть сама не знаєш, які в тебе резерви». І справді, ми самі не знаємо на що здатні, доки не спробуємо.
В університет я потрапила через знання англійської мови. 2003 року ТНМУ розпочав активно приймати на навчання іноземних студентів і, зрозуміло, потребував викладачів зі знанням англійської мови. Пригадую, як колишня завідувачка кафедри медичної біології, професорка Лідія Теодорівна Котляренко познайомила мене з професором Іваном Олександровичем Ситником, який провів зі мною співбесіду, і йому, очевидно, сподобалася моя англійська. Так з легкої руки цих двох людей я потрапила до університету.
«Дуже хотіла, аби мої лекції були цікавими для студентів»
– Важко було адаптуватися?
– Я одразу відчула, що ця робота мені до душі, змогла поєднати те, що, власне, й прагла опанувати – медицину та біологію. Певний час працювала у секторі навчального відділу й одним з моїх обов’язків був обрахунок навчального навантаження викладачів усього університету. Цей досвід мені тепер у великій нагоді. Звісно, доводилося здобувати й нові знання, вчитися лекторському мистецтву, вмінню цікаво подавати навчальний матеріал. Дуже багато цінного почерпнула у своєї наставниці Лідії Теодорівни Котляренко, яку студенти слухали затамувавши подих. Дуже хотіла, аби мої лекції стали теж цікавими для студентів, такими, що здатні мотивувати, розбудити інтерес до цієї науки. І коли зараз за ці знання та мотивацію до навчання дякують нинішні шестикурсники, то, виходить, мені це вдалося.
– Як відбулося ваше становлення в науці, чого вдалося досягти?
– Мені пощастило зустріти на своєму шляху надзвичайно чудову людину, яка стала моєю науковою мамою, – Тамару Муратівну Кучмеровську. Вона навчила мене науковому пошуку, вмінню оцінювати, аналізувати та узагальнювати отримані результати досліджень і порівнювати з відомими фактами. Пригадую, як після захисту моєї кандидатської дисертації вона промовила: «Пишаюся вами, Ірино Богданівно». Для мене це були найсолодші слова, бо я вклала в цю роботу стільки праці, зусиль, які належно оцінила моя Вчителька.
Щодо нинішньої моєї наукової занятості, то поєдную два наукові напрямки: біохімічний та паразитологічний. Продовжую співпрацю зі своїм науковим керівником Тамарою Муратівною Кучмеровською, вивчаючи особливості метаболізму за умов розвитку захворювань підшлункової залози, зокрема панкреатиту та цукрового діабету. Разом з колегами кафедри розвиваємо паразитологічний напрямок, бо паразитологічні хвороби наразі за поширенням поступаються лише гострим респіраторним захворюванням. У сучасному динамічному світі спостерігаємо велику міграцію населення, тому з’являються певні збудники захворювань, які до цього в нашому регіоні не зустрічалися. Ця проблема є особливо важливою й у часи війни як для військових, так і цивільних. На нашій кафедрі проводили активні дослідження з біології, екології та заходів обмеження чисельності іксодових кліщів в урбоценозах та агроценозах західного регіону України, до якої я теж була причетна.
– Яку професійну перемогу вважаєте найвагомішою?
– У моєму науковому доробку нині понад 20 статей, серед яких є ті, що ввійшли до науковометричної бази Scopus і Web of Science. Моя викладацька робота теж гідно оцінюється студентами в щорічних рейтингах, адже згідно з анкетуванням я входила до «п’ятірки» найкращих лекторів або викладачів, що проводять практичні заняття. Пишаюся тим, що в доволі зрілому віці склала іспит на володіння англійською мовою рівня В2.
«Дім – це те місце, де завжди панує любов»
– Як відпочиваєте від такого насиченого ритму життя?
– Кожен, хто працює з людьми та має тісні емоційні контакти, потребує відновлення життєвих сил. У мене ці процеси в різні відрізки життя відбувалися по-різному. Колись дуже полюбляла вишиття, могла годинами просиджувати за полотном, для мене це була своєрідна медитація. До повномасштабного вторгнення московитів в Україну дуже любила подорожі, обожнюю архітектуру нових місць, незвичайні мандрівки, фотографую флору та фауну, бо ж біологія, як розумієте, завжди поруч. Дуже цікаво наживо зустріти рослинку, яку раніше бачила чи вивчала хіба за малюнком. Зараз свої природничі пристрасті втамовую на присадибній ділянці в батька, де пробую вирощувати квіти, екзотичні рослини. Робота з рослинами «заземлює» та насичує життєдайною енергією, дає можливість відновити життєвий ресурс, от шкода лише, що часу мало.
– Яку пору року любите найбільше?
– Весну. Від ранньої пори – коли земля пробуджується від зимового сну та тішить нас своїми пахощами, й до пізньої – коли вже цвітуть тюльпани, пишним квітом вкриваються сади й усе навколо буяє. Це пора надії, сподівань, мрій. У такий час ми всі сподіваємося, що добро обов’язково переможе зло й таки настане те «краще».
– Є власні рецепти чи ритуали наповнення енергією?
– Читання творів сучасних письменників для мене це завжди нова енергія, точніше, обмін енергіями та можливість абстрагуватися від звичного середовища. Ти дізнаєшся щось нове, наповнюєшся новими емоціями, переживаєш, подорожуєш і з головою поринаєш у захопливий та незвіданий світ сюжетного простору. Люблю театр, його утаємничену атмосферу, гру улюблених акторів, сучасні постановки талановитих режисерів.
– Чоловік теж розділяє вашу пристрасть до театру?
– Так. Ми разом відвідуємо не лише театр, але й інші мистецькі заходи.
– Що для вас є точкою опори в нинішні такі нелегкі часи?
– Сім’я. Чоловік – Віталій Миколайович, донька Анастасія, син Вадим, невістка Ольга й батько – найрідніші люди в моєму житті. Дім для мене – це те місце, де завжди панує любов, увага, спокій, взаєморозуміння, саме те, що потрібно людині, аби відчувати себе захищеною, відпочити душею, зняти нервову напругу, якщо є. Ми з чоловіком знайомі ще зі студентських років. Я була першокурсницею, а він студентом третього курсу. Наш шлюб є раннім, бо одружилися зразу після завершення навчання, але він триває вже 28 років. Ми разом пройшли всі труднощі, які посилала нам доля, кожен обрав свій професійний шлях, але теплі стосунки взаємодопомоги, підтримки, розуміння не згасли. Наразі чоловік поєднує хірургію та обов’язки медичного директора Тернопільської комунальної міської лікарні №2. Зараз у нього з’явилося більше адміністративної роботи й він жартує, що вже вийшов на мій рівень, маючи на увазі що «паперова» робота й його не оминула.
– Діти також обрали медицину?
– Син отримав освіту юриста, але мешкає за кордоном, де розвиває власну справу. А от донька пішла нашою з чоловіком стежкою. Не знаю, чи буде вона, як батько, хірургом, бо поки що навчається на першому курсі нашого університету. Але каже, що не помилилася у виборі професії. Гадаю, час покаже.
– Що може подарувати вам емоцію?
– Та будь-що. Головне, щоб вона була приємною. Дуже люблю сюрпризи, подарунки, яких не очікуєш, зустрічі, яких не плануєш, книги, про які й не здогадуєшся.
– Про що мрієте?
– Про Перемогу, щоб настав мир в Україні й не гинули наші хлопці та дівчата на цій жорстокій війні, і щоб мої діти були гідними людьми.
Лариса ЛУКАЩУК