Ювілейну дату 22 березня відзначила професорка кафедри загальної гігієни та екології ТНМУ Олена Лотоцька. Цієї урочистої миті Олена Володимирівна понад усе вдячна долі за добрих світлих людей у своєму житті, яким завдячує і професійному становленню, і особистому щастю.
«Йди до дітей»
Відповідальність, любов до людей, усвідомлення того, що саме сім’я, родина – найбільша цінність, яку треба берегти. Ці основоположні істини, на які опирається все своє життя Олена Лотоцька, заклали їй із самого малечку батьки. Власне, вона зростала в атмосфері безмежної любові та взаєморозуміння.
Батько Володимир Андрійович Кондратюк був професором кафедри загальної гігієни та екології, в нашому університеті працював з 1966 року. Розпочинав він свій професійний шлях після закінчення санітарно-гігієнічного факультету Львівського державного медичного інституту в санепідслужбі Казахстану, де й зустрів майбутню дружину Нелю Григорівну. 22 березня 1964 року в Алма-Аті (нині – Алмати) в них народилася донечка Оленка. Батько тоді навчався в аспірантурі, працював над дисертацією, а мама здобувала після закінчення медичного училища вищу освіту. З маленькою дитиною залишалися по черзі. «Моя перша дисертація була ще у шість місяців, – усміхається Олена Лотоцька. – Тато часто пригадував, як я сиділа в нього на коліні та тягнула рукою папір, на якому він писав кандидатську».
Батьки були і чудовими людьми, і справжніми професіоналами, яких усі поважали. Мама працювала педіатринею, свою роботу обожнювала, тож і доньці радила: «Йди до дітей». Олена Володимирівна так і зробила: закінчивши з відзнакою 1988 року Тернопільський державний медичний інститут за спеціальністю «Лікувальна справа», обрала педіатрію.
«Усі хочуть до вас на прийом!»
Працю педіатра розпочала у… Німеччині, в гарнізонному дитячому садочку та школі військової частини. Адже її чоловіка Віктора Васильовича Лотоцького (до слова, одногрупника, з яким вони одружилися, навчаючись на четвертому курсі) 1988 року після закінчення військово-медичного факультету відправили служити військовим лікарем. Разом з маленькою донькою Світланою, якій не виповнилося ще й два роки, вони подалися у далекий німецький Магдебург. Олені Володимирівні після відмінного завершення нашого вишу пропонували продовжити навчання в аспірантурі, але з дитинства, на прикладі батьків, вона переконана, що сім’я завжди повинна бути разом, тож без вагань поїхала з чоловіком.
У Німеччині під її медичним наглядом перебували всі діти гарнізону. Після розвалу радянського союзу повернулися в Україну, втім, у Тернопіль не відразу, адже служба військового, як відомо, не передбачає вільного вибору місця праці й проживання. Спочатку зупинилися в місті Ізяслав на Хмельниччині, де впродовж 1992-1995 років Олена Лотоцька працювала лікаркою-педіатринею в поліклініці та дитячому садочку. Кілька місяців лікувала діток й у поліклініці Кам’янця-Подільського, де місцеві медсестри не раз її з усмішкою запитували: «Що ви дітям та їхнім мамам робите? Всі хочуть лише до вас на прийом!». «Нічого не роблю, – скромно відповідала. – Я просто з ними по-людськи поводжуся».
Життя дало їй можливість спробувати себе у різних видах педіатричної діяльності. Так згодом під пильним оком, чуйним серцем і вмілими руками Олени Володимирівни перебували найменшенькі пацієнти – у 1995-1997 роках вона була неонатологинею Кам’янець-Подільського пологового будинку, де працювала до декретної відпустки. 1997 року народився син Володимир, і сім’ї Лотоцьких вдалося повернутися до Тернополя.
«Не лише навчаю, а й сама вчуся разом зі студентами»
Лікувати дітей Олені Володимирівні дуже подобалося й вдавалося, водночас вона надмірно хвилювалася за них, а це психологічно виснажувало. Тож коли 2000 року з’явилося місце асистента на кафедрі загальної гігієни та екології ТНМУ, взялася за цю справу. Спочатку було незвично, адже доти займалася виключно практичною лікарською діяльністю. Втім, кафедральну роботу знала, адже їй все життя присвятив батько, і чоловік вже три роки працював у нашому університеті, де 1997 року почали відновлювати військову кафедру. Нині Віктор Лотоцький, як відомо, – завідувач кафедри медицини катастроф та військової медицини ТНМУ, яку очолює з листопада 2022 року. «Все життя я йду поруч з чоловіком, тож і тоді вирішила себе спробувати в університетській роботі. Знала, що це нелегко, дуже відповідально. Та я будь-якої роботи ніколи не боялася», – мовить Олена Лотоцька.
Крок за кроком пройшла всі етапи фахового становлення: від асистентки до доцентки (2007 р.) і професорки (з 2019 р.) кафедри загальної гігієни та екології. Працюючи над кандидатською та докторською дисертаціями, займаючись викладацькою роботою, водночас завжди брала на себе чимало й додаткових обов’язків. Зокрема, впродовж двадцяти років належала до оргкомітету Всеукраїнської науково-методичної конференції, присвяченої Болонському процесу та перспективам розвитку вищої освіти в Україні. Впродовж 2010-2012 років була заступником проректора з виховної роботи, ініціювала та організувала багато позанавчальних заходів. «Це досить серйозна частина мого життя, адже відповідальність у виховному процесі студентства – величезна, – наголошує Олена Володимирівна. – Дуже люблю наших студентів! Вони розумні, цікаві, з ними натхненно працювати, є про що поговорити. Не лише я їх навчаю, а й сама вчуся разом з ними».
Неоціненний внесок Олени Лотоцької у створенні музею-садиби Івана Горбачевського в його рідному селі Зарубинці. Олена Володимирівна з приємністю пригадує, що це була дуже цікава робота, яка звела її з художником Володимиром Позняковим та ініціатором створення музею професором Ярославом Гонським, автором книжок про Івана Горбачевського. Разом вони доторкнулися до життя Івана Яковича, перенеслися в його час, відчули дух тієї епохи. Для цього, власне, читали книги, на основі яких створювали музей, бо ж автентичних речей залишилося, на жаль, мало. Кілька таких цінних експонатів надіслала з Торонто племінниця видатного вченого пані Ірена-Романа Носик. Це дуже бентежний момент: коли бачиш такі речі – доторкаєшся до історії. У створення музею Івана Горбачевського вкладена величезна праця, тож і вдався він надзвичайно цікавим і гарним. Як зауважує Олена Володимирівна, хотілося б, щоб його відвідали якомога більше людей та дізналися подробиці з біографії свого славетного краянина. Тим більше, що цьогоріч відзначатимемо 170 років з дня народження Івана Горбачевського.
А ще Олена Володимирівна вже майже 15 років виконує обов’язки завуча кафедри загальної гігієни та екології. Це величезний обсяг! Як усе встигає? Відповідь у неї проста: «Треба просто робити – й тоді все справді реально встигнути та виконати». Щоправда, зізнається, що іноді університетську працю доводиться продовжувати й удома: дописати статтю, ретельно переглянути звіт, подивитися до магістерської роботи.
«Щастить на добрих людей»
У науковій скарбниці Олени Володимирівни – понад 300 публікацій, 3 підручники, 4 посібники, одна монографія, 3 патенти і навіть є низка статей у «Медичній академії». Під керівництвом професорки Лотоцької нещодавно захистили шість магістерських робіт, ще п’ять – на етапі завершення написання. Їх теми – найрізноманітніші: харчування вагітних, забруднення поверхневих вод, стиль життя студентів, синдром вигорання медичних працівників та інші. «Тож щоразу доводиться глибше вникати в кожну тему, читати нове, дізнаватися дедалі більше, – наголошує Олена Лотоцька. – Треба постійно вчитися та вчитися разом зі студентами». Крім магістерських робіт, під її керівництвом у січні 2024 року також захищена дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії та ще одна виконується.
Основна ж тема її власних наукових досліджень – вода. 2019 року захистила докторську дисертацію на тему «Гігієнічні проблеми охорони поверхневих і підземних вод від антропогенного забруднення та їх використання в питному водопостачання в західному регіоні України» під керівництвом В’ячеслава Олександровича Прокопова – завідувача лабораторії гігієни природних, питних вод ДУ «Інститут громадського здоров’я ім. О. М. Марзєєва НАМН України», поважного професора, заслуженого діяча науки і техніки, істинного науковця, який завжди має свою думку та відстоює її. Олена Володимирівна вдячна долі за те, що звела її з ним, адже професор Прокопов суттєво доклався до її професійного становлення.
Приклади висококваліфікованих фахівців – й її колеги на рідній кафедрі, яких щиро шанує. «У нас працювали та працюють люди, які справді люблять науку гігієну, присвятили їй усе життя», – зауважує Олена Лотоцька. І додає, що їй щастить у житті на гарних людей. Взагалі ж вона переконана, що хороших людей більше й вони взаємно притягуються, щоб творити спільно світлі справи. Доля добрих людей зводить завжди! Так вважає Олена Володимирівна. Впродовж років у неї таких людей зібралося дуже багато – як намистин на коштовних коралях. Саме завдяки передусім їм її життя наповнене добром і позитивом, навіть якщо на шляху трапляються труднощі, адже завжди поруч є надійне та вірне плече рідних і друзів.
Що хотіла б побажати сама собі з нагоди ювілею? «Зараз так важко про щось мріяти в умовах війни», – мовить Олена Лотоцька. Найбільше їй хочеться лише одного: аби це все жахіття якнайшвидше закінчилося, щоб ми перемогли та помаленьку поверталися до спокійного життя. Могли бачитися з рідними, розкиданими по світу, приїжджати одні до одних. А з «дрібних» бажань: відпочити з книжкою в руках, сповна насолоджуючись нею, мати здоров’я ще довго поратися на дачі в улюбленому садочку й квітнику, з теплою усмішкою приходити на заняття ще не до одного покоління студентів, запалювати в них іскру до науки й навзаєм черпати наснагу в їхньому молодечому запалу. «Це такі, здавалося б, буденні речі, про які ми ніколи не задумуємося, але які насправді роблять нас щасливими», – переконана Олена Лотоцька.
«Медична академія» щиро вітає шановану ювілярку та бажає, щоб усі її мрії та бажання обов’язково здійснилися!
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА