70-річний ювілей нещодавно відзначив завідувач кафедри хірургічної стоматології, професор Ярослав Нагірний. У професійній скарбниці Ярослава Петровича – 48 років праці стоматологом, хірургом-стоматологом і щелепно-лицевим хірургом; майже 35-річний трудовий шлях у ТНМУ: від клінічного ординатора до завідувача кафедри; робота з організації, становлення та розвитку стоматологічного факультету; плідні наукові дослідження, багатий педагогічний досвід. Сам Ярослав Нагірний найбільшим власним здобутком вважає учнів, гідних наступників, яким з упевненістю може передати свої надбання.
«Ставлюся до всіх зі щирою душею»
– Ярославе Петровичу, щиро вітаємо зі славним ювілеєм! Здійснення якого найзаповітнішого бажання втішило б вас сьогодні найбільше?
– Найбільше втішити може тільки наша Перемога. Мрію, щоб у нашій країні все було добре.
– Особисто для себе що бажаєте?
– Хотілося б, аби Бог дав мені ще трохи здоров’я, щоб я міг попрацювати й дітям допомогти. Хотів би також, щоб мої діти, рідні завжди були здорові, все в них гарно складалося. Маю в планах ще кілька професійних задумів, адже треба й для університету щось зробити. Скажімо, зараз з колегами підготували до видавництва «Атлас хірургічних операцій у щелепно-лицевій ділянці», який значно допоможе студентам у навчанні.
– Знаю, до студентів ви завжди ставитеся з розумінням.
– Вважаю, що у будь-якій ситуації краще пожартувати, ніж посварити. Користі від цього буде значно більше. Криків я не поважаю. Ніхто ніколи не чув, щоб я піднімав голос в операційній, але слухають мене всі.
– Власне, це називають авторитетом, правда ж?
– Мабуть, так (усміхається).
– Звісно, приємно усвідомлювати, що студенти запозичують від вас досвід, уміння, наслідують вас.
– Особливо тішить курс за вибором. Ці студенти прагнуть «витягнути» в мене всі знання та вміння, які маю, й цим стимулюють давати їх ще більше. Насправді, дуже приємно зі студентами працювати, передавати їм свої надбання та досвід. Хірургія – це саме та галузь, яку обов’язково треба передавати. Аж ніяк не кожен може бути хірургом.
– Хто точно ним не стане?
– Той, хто не любить людей. Так, це стосується лікарів усіх напрямків, але хірургії особливо. Треба також мати відповідні психологічні параметри, передусім могти подолати страх перед операцією. У кожного хірурга є певний рівень страху, але якщо ви зможете його подолати – тоді все вдасться. А ще, звичайно, потрібна працьовитість, працьовитість і працьовитість.
– Як вам вдається завойовувати авторитет студентів уже багатьох поколінь?
– Передусім уже моя спеціальність – щелепно-лицева хірургія дуже показова, вона відразу справляє враження. Крім того, впродовж шести років, у 2008-2014, я був деканом стоматологічного факультету, тривалий час очолюю кафедру хірургічної стоматології. Це неоціненний досвід комунікації як з працівниками університету, так і студентами. За весь цей час, гадаю, нікого не образив. Студенти завжди зі мною в операційній, у перев’язувальній, вони бачать, що ставлюся до них добре, нічого не приховую, все розказую, показую – просто й дохідливо пояснюю. Ось і весь секрет. У мене багатий клінічний досвід, тож справді маю чим поділитися.
– Теперішні студенти відрізняються від попередніх?
– Як би цього не хотіли, але вже самі умови, в яких ми нині живемо, накладають свій відбиток. Спочатку ковідні роки, тепер роки повномасштабної війни. Звичайно, певний психологічний прес студенти відчувають постійно. Вони трохи по-іншому дивляться на життя. Якщо успішно навчаються, вільно володіють іноземними мовами – весь світ для них відкритий. Здавалося б, у нинішніх студентів значно більше можливостей, аніж будь-коли, та водночас їм дуже складно. Зараз такий шквал інформації, можна розгубитися. Відкрийте інтернет – скільки там усього накидано! Треба вміти особливо сконцентруватися, вибрати саме те, що потрібно.
Я часто повторюю студентам, що молоді роки треба витрачати на те, щоб набирати знань, потім вони ще матимуть можливість напрацюватися – все життя. Якщо зашвидко стартувати, можна й швидко вигоріти. Усьому свій час. Вони ж чомусь відразу дуже поспішають до практичної діяльності. У медицині є канони: доброта, співпережиття, співчуття до людини. Фінансова складова, що домінує останні роки, також дуже важлива, але в усьому має бути баланс. Намагаюся це донести студентам. Ставлюся до них, як і до всіх інших людей, зі щирою душею.
«Долю вирішив юнацький максималізм»
– Ставитися до інших щиро й відкрито здатен не кожен. Впевнена, що таке вміння закладається в ранньому дитинстві від батьків: якщо дитина зростала в любові – то й умітиме любити інших.
– Мої батьки Петро Ілліч та Марія Михайлівна були вчителями початкових класів, дуже добрими людьми. Моя сестра також педагог, пішла їхнім шляхом. Сварити батьки мене могли лише з однієї причини: за те, що я дуже багато займався спортом (сміється). Попри те, школу в Бережанах закінчив успішно, мав лише дві чи три четвірки.
Народився у селі Біще (тепер – Бережанської міської громади). Батьки працювали то в Біще, то в Жукові, потім опинилися в Потуторах, де жила моя бабуся по маминій лінії, але працювали в різних селах. Навчався я спочатку у сільській школі Потуторів. Гарна школа була, радісні спогади про неї. З теплотою пригадую свою першу вчительку Марію Миколаївну Пасічник. Навіть пригадую день, коли вперше прийшов до школи та як мама мене будила зранку. Вчителі гарно до нас ставилися, знання давали ґрунтовні. 9-10-ий класи я вже закінчував у Бережанах. Усі предмети знав на достатньому рівні. Все мені подобалося у школі, улюблених предметів чомусь не мав, як це буває зазвичай.
– Звідки у вас захоплення спортом? Хто дав поштовх до цього?
– Дуже запало в душу, коли вчитель історії Богдан Володимирович Сендецький розповідав нам про Рим, про спартанців і зумів при цьому вкласти розуміння, що людина обов’язково повинна займатися спортом, бути сильною і тілом, і духом.
Згодом, коли я навчався в класі п’ятому чи шостому, в Потутори приїхали тренери з Бережанської дитячо-юнацької спортивної школи, запросили до себе, адже у мене були відповідні дані, і відтоді спорт я вже ніколи не покидав. Батьки, повторюся, були від цього не в захопленні, гадали, що це відволікатиме мене від навчання. Втім, у спортивній школі в нас були чудові педагоги. Зокрема, тренер з легкої атлетики Анатолій Іванович Пахомов казав: «Спорт – це чудово, але вам треба вчитися». Дуже розумний був чоловік. Наголошував, що важливі не високі результати, а потрібен нам спорт передусім для здоров’я, для становлення характеру – надалі це завжди допомагатиме у житті.
– Ви планували, що спорт стане вашою професійною діяльністю? І як з’явилася у вашому житті медицина?
– Відверто кажучи, в медицину я не планував іти. Хотів займатися спортом усе життя та навчати йому інших. Вступати мав прагнення в інститут фізкультури. Втім, у тому виді спорту, який обрав, – стрибки у висоту, перспектив у мене на той час уже не було. У дитинстві я дуже швиденько виріс, тож мав у стрибках значні успіхи, та потім ріст зупинився, відповідно, й мої перспективи. Хотів вступати на спортивний факультет, мені ж в інституті фізкультури зауважили, що краще йти на педагогічний. Я вирішив, що якщо вже так, то взагалі оберу щось кардинально інше. Отож і вступив на стоматологічний факультет Львівського медичного інституту. Можна сказати, що це сталося випадково. Так юнацький максималізм вирішив мою долю (усміхається).
– Нині ви є авторитетом для наших студентів, а хто був авторитетом для вас? Хто насамперед заклав любов до вашої майбутньої професії?
– Тодішній декан стоматологічного факультету Львівського медінституту, до речі, також із Бережанщини, уродженець села Комарівка, Юрій Семенович Чучмай. Послухав я його лекції – й захопився професією. Зумів він мене заохотити, змотивувати. Пригадую, щоправда, один кумедний момент. Був у нас такий спартакіадний рік, коли я дуже активно брав участь у різних спортивних змаганнях, відстоював честь інституту. І ось заступник декана мене викликав і сказав: «Вибирай: або ти студент, або спортсмен». Я відповів, що, попри спорт, добре навчаюся.
До слова, група у нас була спортивна. З нами навчався навіть чемпіон світу з важкої атлетики Владислав Крищишин, можливо, його хтось пам’ятає. Були у нашій групі також лучники, велосипедисти. Взагалі спорт у Львівському медінституті перебував на дуже високому рівні, діяли секції з плавання, боксу, штанги, лука та інші. Там тоді працював видатний тренер, один з перших засновників сучасної стрільби з лука в Україні Михайло Хусківадзе. Це була просто унікальна особистість! До нього приходила людина й він міг сказати: «Ти станеш майстром спорту через рік, а ти – через два чи три». Так умів розгледіти в інших талант. Утім, жодних поблажок у навчанні, як ви вже зрозуміли, через заняття спортом і високі результати в змаганнях студентам не давали. Програма – є програма, потрібно її виконувати, здобуваючи майбутній фах.
«Наша кафедра – останній рубіж стоматології»
– Після закінчення вишу в багатьох випускників наче спадають рожеві окуляри, бо уявляли собі свою майбутню роботу по-одному, а в насправді складається все не так. У вас були розчарування?
– Ні, розчарувань не було, лише важка праця. В інституті я навчався добре, в інтернатуру потрапив до Тернополя. Півтора року пропрацював у поліклініці Тернопільського бавовняного комбінату, де стоматологічної роботи було дуже багато! Далі перейшов у кабінет хірургічного прийому Тернопільської обласної стоматологічної поліклініки, де трудився до 1985 року.
– Як, власне, ви потрапили у хірургію та як прийшли в ТНМУ?
– Уявіть собі – теж випадково! У стоматологічну хірургію мене заохотив піти Степан Іванович Черкашин, який на той час завідував курсом стоматології нашого університету. Саме було місце в клінічній ординатурі, тож після стоматполіклініки я перейшов туди. І зрозумів, що це моє! До 1999 року працював лікарем-ординатором стоматологічного відділення Тернопільської обласної клінічної лікарні. Взявся за кандидатську дисертацію. Леонід Якимович Ковальчук мене мотивував, щоб я й докторську написав. Щоправда, я більше практичного напрямку, адже порівняно пізно прийшов в науку, мені вже було 30 з лишком років, але все ж дещо встиг. Напрямки моїх наукових досліджень – лікування та реабілітація дітей з вродженими незрощеннями верхньої губи та піднебіння, оптимізація репаративного остеогенезу у хворих з травматичними переломами кісток лицевого скелету.
– Ви багато доклалися й до становлення та розвитку нашого стоматологічного факультету.
– Роботу в університеті я розпочав з 1999 року на посаді завідувача стоматологічного курсу хірургічної стоматології, який тоді викладали на медичному факультеті та який згодом переріс у стоматологічний факультет. Деканом факультету за сумісництвом був упродовж 2008-2014 років, водночас – завідувачем кафедри хірургічної стоматології. З посади декана пішов сам, щойно вийшов наказ, що не можна обіймати дві посади. Однозначно вирішив залишитися завідувачем кафедри.
– Чому?
– Це мені значно ближче. Адміністративна робота все ж відволікає від клінічної. Пригадую, як покійний ректор Леонід Якимович Ковальчук, коли я обрав посаду завідувача, запитав, які в мене тепер відчуття, я відповів: «Знаєте, які? Наче весь день йшов горами з наплічником, а потім ввечері його скинув».
– Що в тому «деканському» наплічнику було для вас найважчим?
– Завідувач кафедри – це хірургія та навчання, а декан – адміністративна посада. Це організація різних заходів, відрахування й поновлення студентів, робота з батьками – цілком інакший напрямок. Крім того, на початку становлення факультету – це ще й питання з приміщенням, закупки, дуже багато саме організаційної роботи. Тішуся, що разом з колективом нам вдалося розвинути факультет, створити йому належну репутацію на рівні і нашого регіону, і України. Коли факультет зміцнився, в нас уже було стільки всього – обирай собі, що до душі. Мені ж до душі найбільше клінічна робота, навчання студентів та рідна кафедра хірургічної стоматології.
Наша кафедра – специфічна, адже робота в операційній завжди у присутності багатьох людей, які спостерігають за нею. Часто бувають важкі хворі, складні травми, супутні патології – все це потребує напруження й психологічного, й фізичного. Зараз у нас також багато військових з вогнепальними ураженнями. Доводиться нам адаптуватися до цих клінічних ситуацій. Тож стараюся і студентам, і кафедральним працівникам максимально донести розуміння того, що таке щелепно-лицева хірургія. Вчу їх помаленьку, але процес становлення тривалий, бо ж хірургічна робота важка. Найбільші мої здобутки – учні, які підросли та працюють самостійно.
Колектив кафедри в нас чудовий, багато вмотивованої молоді, всіх дуже люблю та поважаю. У нас гарні стосунки між усіма. На жаль, нещодавно пішов із життя наш доцент Леонід Миколайович Скакун, який працював на нашій кафедрі багато років…
– Останнім часом стоматологія дуже стрімко розвивається, хірургічної стоматології це також стосується?
– У зв’язку з появою нових способів проведення оперативних втручань щелепно-лицева хірургія також розвивається. Втім, якщо мовити про новоутвори щелепно-лицевої ділянки, то там все ж особливо нічого не змінилося: пухлина є – і її треба видалити. Щодо гнійних запальних процесів, то теж багато змін немає. А ось стосовно остеосинтезу при переломах кісток лицевого черепу, то, так, з’явилися нові матеріали, зокрема, для контурної пластики обличчя. З’явилося також багато новітніх оперативних втручань з приводу естетичної стоматології. Але за них здебільшого береться приватна медицина, наша ж основна робота – травми та пухлини. Можна сказати, що ми тут – останній рубіж стоматології.
«Кожен період життя має свої пріоритети»
– Ви ніколи не шкодували, що обрали саме стоматологію?
– Я всім задоволений. Вважаю, що я на своєму місці. Мені робота приносить радість і задоволення. Чого ще хотіти? Звісно, хотіти можна таки багато, але чи ти здатен це зробити? Вважаю, що працюю саме на рівні своїх можливостей.
– Попри те, що спорт не став вашою професією, проте він супроводжує вас упродовж життя. Які нині ваші вподобання у спорті?
– У різні етапи життя види спорту були також різні. Я займався і лижним спортом, і біатлоном. Потім вподобав велосипед та їздив на ньому багато років, аж до ковідного карантину. Велосипедний спорт має таку особливість як ветеранський вік, тож ним можна займатися тривалий час. Велосипедний спорт більш прикладний, ніж інші види. І на дачу можна на велосипеді поїхати, і в Карпати.
До речі, в університеті є мій добрий товариш Мирослав Домбрович, доцент кафедри онкології, променевої діагностики і терапії та радіаційної медицини, він зараз на фронті. Всі походи в гори, велопробіги ми організовували, як правило, з ним. Заохотили також завідувача кафедри екстреної та симуляційної медицини Арсена Гудиму й ще кількох хлопців. Упродовж 10-12 років ми одним колективом старалися хоча б раз-два на рік поїхати в гори або сплавитися по Дністру.
Останніми роками перед великою війною я досить серйозно займався велоспортом, не раз брав участь у міжнародних змаганнях у Польщі в місті Грубешів. Коли розпочалася пандемія, а тим більше – повномасштабне вторгнення, зрозуміло, що всі змагання для мене закінчилися. Зрештою, й у паспорт також треба періодично заглядати (усміхається).
– Кажуть, людині стільки років, на скільки вона почувається.
– У душі – так. Але вік – є вік, і до цього теж треба розумно підходити. Кожен період життя має свої пріоритети.
– У вас зараз які пріоритети?
– Мої пріоритети: навчити ще трохи своїх учнів, підтягнути їх до належного хірургічного рівня та майстерності, передати їм свої вміння. Аж надто далекоглядних великих планів не будую. На сьогодні, щонайбільше – на завтра. Ще дітям хочу допомогти. Їх постійно треба підтримувати. Мені видається, що нам у житті було простіше стати на ноги, незважаючи на те, що в теперішніх поколінь більше можливостей.
– Діти пішли вашим шляхом?
– Донька Наталя Климук – доцентка кафедри медичної інформатики нашого університету. Має три вищі освіти, за фахом програмістка. Вона мені відразу сказала, що в медицину не піде категорично. Син Віталій закінчив Полтавський державний медичний університет, живе у Києві, працює стоматологом. Змалечку він мав здібності до рукоділля, які трансформувалися у стоматологію. Він задоволений своїм вибором, і я відповідно теж. Син подарував нам внука Мирона, донька – внучку Софію. Внуків ми, звичайно, обожнюємо, особливо моя дружина Лідія Павлівна. До слова, ми познайомилися під час навчання в інституті, вона теж стоматологиня, зараз уже на пенсії.
– У кожної людини своє розуміння щастя. Які складові вашого щастя? Ви щаслива людина?
– Так, я щаслива людина. Моя формула щастя – здоров’я, праця та любов до людей. Що ще потрібно?
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА